Доктор медичних наук, професор, народний депутат України Ольга Богомолець – одна з найвідоміших та найавторитетніших жінок в Україні. Попри свою величезну зайнятість, вона знаходить час для цілої низки благодійних і волонтерських проектів, опікується пораненими бійцями та проводить різноманітні культурно-просвітницькі заходи. Ми зустрілися з Ольгою Вадимівною в її офісі на Крутому Узвозі. Головну тему розмови було визначено заздалегідь. Це – психологічна реабілітація військових, яка на сьогодні є надзвичайно актуальною і для прикордонників. Втім під час спілкування ми торкнулися й інших не менш важливих для нашого суспільства проблем.

– Ольго Вадимівно, про психологічну реабілітацію військових почали предметно говорити у зв’язку з війною на сході країни. Поясніть, будь ласка, що таке, власне, психологічна реабілітація та чому вона необхідна?

– Насамперед цей процес потрібно назвати «абілітацією», тому що реабілітація військового неможлива вже по своїй суті. Реабілітація – це повернення до попередньої позиції, чого не буде апріорі. Побувавши на війні, наші хлопці стають іншими людьми з іншою шкалою цінностей. І коли вони повертаються у суспільство, процес інтеграції обов’язково має бути двобічним. Тобто, ми не можемо вимагати від військових, щоб вони раптом стали такими, якими були раніше, а маємо бути готовими прийняти їх нинішніми.

 

– Що означає «іншими людьми»? Для багатьох це звучить якось моторошно?

– На війні вмикаються зовсім інші механізми, яких не було у цивільному житті. Це виживання та реагування на небезпеку. Вони цілком природні і були такими у всі віки. Є загроза – вбий, якщо не вмієш – вб’ють тебе. Ці механізми настільки потужні, що коли боєць повертається додому, він не може, наприклад, зупинитися в лісі і просто вийти прогулятися. Він абсолютно інакше дивиться на літак у повітрі, з осторогою реагує на скрипіння дверей чи інший сторонній звук. Він по-іншому дивиться на оточення, у нього свої правила і своя шкала цінностей. І якщо усі ми не будемо готовими прийняти цих людей такими, якими вони стали, то ніяке перебування у військовому шпиталі чи в реабілітаційному центрі не призведе до позитиву. Тому що абілітувати нову людину – людину досвіду та мудрості – має насамперед родина та соціум. При цьому, я вважаю, що наші хлопці, які повертаються з війни, – це нова еліта України. Вони – кращі. Вони готові ризикувати своїм життям заради держави. Вони втрачали побратимів, вони розуміють реальну ціну життя і ціну зради. Вони усвідомлюють, що слово і брехня – дуже різні речі.

 

– Чи може військовий, який побував на передовій, самостійно повернутися до звичайного життя без чиєїсь допомоги?

– У мене є один знайомий, який ще у радянські часи був призваний до армії. Він пройшов війну в Афганістані, потім – у Придністров’ї, побував у полоні та був поранений. Він розповів мені, що у якийсь момент переховувався під човном, де лежали дитячі тіла…

І от цей зовсім молодий хлопець повертається додому. Абсолютно сивий. Він каже, що тоді взагалі не розумів цей світ, не міг спілкуватися ні з батьками, ні з однолітками. І зрештою пішов з дому та два роки жив у землянці, а мати раз на тиждень приносила йому їжу. Власне, це й була природна реабілітація, яка його врятувала. Спочатку він завів собаку, потім – корову, потім ще одну. І через декілька років став успішним фермером, а ще через якийсь час – керівником і бізнесменом. Сьогодні, скажу вам, ця людина займає у державі дуже серйозну посаду. Вона пройшла шлях від практично знищеної психіки, але мала у собі сили відновитися. Далеко не кожен має такий внутрішній потенціал, тому багатьом потрібна допомога.

 

– Як мають діяти у таких випадках рідні?

– Я дуже добре розумію, що відчувають дружини хлопців-ветеранів, тому що мій колишній чоловік, громадянин США, був учасником війни. Я отримала другу психологічну освіту саме для того, аби спробувати налагодити стосунки в родині. Тоді я не знала, що відбувається, і лише тепер зрозуміла, чому за шість років нашого спільного життя, чоловік ніколи не сказав, коли він прийде увечері додому. Тому що повідомити будь-кому про час твого повернення є небезпечним, бо хтось може чекати на тебе по дорозі. І навіть якщо мені зрештою вдавалося витягти з нього цей час, він приходив на годину раніше або на дві пізніше. Вдома не можна було нічого переставляти, бо коли людина бачить якусь зміну, то вважає це загрозою. Такий феномен. І якщо жінки не готові цього сприйняти, то стосунки, на жаль, у більшості випадків завершуються розлученням. З іншого боку, я, наприклад, зустрічала родини, де психологічну допомогу, причому абсолютно якісну, надає дружина. Фахово з точки зору інтуїції. Вона не йде наперекір, а чітко вибудовує правила і нові стосунки. Практично у неї з’являється новий шлюб. І виявляється, що ця нова для неї людина навіть може бути кращою ніж раніше.

– Що робити тим, у кого з’являються психічні порушення, іноді – дуже небезпечні?

– Війна може провокувати загострення хвороб і серйозні психічні розлади. Такі військові потребують лікування у спеціалізованих закладах та медикаментозної терапії. Вони не можуть самотужки вийти із ситуації, в якій опинилися, і ніякий психолог їм у цьому не допоможе. На сьогоднішній день нами спільно з Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології повністю перекладено протоколи НАТО з психіатричної допомоги тим, хто отримав посттравматичний стресовий розлад. Ці протоколи повністю адаптовані, затверджені Міністерством охорони здоров’я та направлені у всі психіатричні заклади, які сьогодні вже працюють за новою моделлю, розуміючи, як долати посттравматичний стресовий розлад.

 

– Кажуть, що зарубіжні методики не завжди спрацьовують в українських реаліях…

– Будь-яка країна не може на сто відсотків наслідувати чиїсь протоколи. Медики і психологи лише отримують знання. Кожен має пропустити їх крізь власний досвід, а вже потім застосовувати на практиці і дивитися на результат. Медицина – не точна наука, це мистецтво. А у мистецтві все потребує змін. Тому усі протоколи мають розглядатися у динаміці. Лікар повинен мати досвід, інтуїцію та бажання вдосконалюватися. А для цього потрібна гідна зарплата. Лікар із зарплатнею у 1 200 гривень, на жаль, сьогодні насамперед думає про те, як знайти приватну практику.

 

– Багато військових, які повернулися із зони проведення АТО і мають певні проблеми, взагалі не хочуть звертатися по допомогу. Як бути з ними?

– Це справді стосується великої категорії людей, які взагалі не вважають себе нездоровими. Вони вважають, що суспільство нездорове – і я, власне, розділяю їхню позицію. Для цих людей ми спеціально розробили невелику брошуру, яка називається «Програма самоуправління для військового». Це такий собі робочий зошит, який написав американський психолог та ветеран В’єтнамської війни Френк П’юселік, котрий вже протягом двох років проводить в Україні тренінги для фахівців. Усього він провів сім семінарів для майже півтори тисячі психологів.

Колись Френк працював фельдшером у В’єтнамі. Йому було 20 років, а багатьом пацієнтам, які помирали в нього на руках, – навіть менше. Він розповідав, що після завершення війни його тіло повернули додому за тиждень, а свою голову він повертав назад десятиліттями. Саме тому Френк сьогодні працює у багатьох країнах світу, де ведуться бойові дії, щоб допомогти ветеранам. Весь його досвід викладено у цій книжці дуже просто та  зрозуміло. І вона допомагає людині крок за кроком адаптуватися у новому суспільстві та у нових відносинах.

 

– Де можна отримати таку книжку?

– Ми передали її в усі обласні управління охорони здоров’я й ветеранські організації. Більш того, цю брошуру можна скачати і роздрукувати за посиланням http://bogomolets.com/images/metodichka_final_variant.pdf. Усі питання авторських прав узгоджено з Френком П’юселіком. Це має бути настільна книжка для кожної родини учасника бойових дій.

 

– Ольго Вадимівно, Ви неодноразово наголошували, що демобілізованих військових в жодному разі не можна одразу відпускати додому після завершення служби. Чому?

– Людей якийсь час готують до війни. Так само перед демобілізацією їх 3–4 тижні мають підготувати до повернення додому, щоб вони розуміли, які в них права і які обов’язки. Хлопці спочатку повертаються на полігон, куди до них повинні приїхати побратими – вже демобілізовані та підготовлені, а також представники місцевої адміністрації, психологи і психіатри. В цей час їх обстежують на певний перелік захворювань, які можуть нести соціальний ризик, зокрема і для родин. Це – гепатит, СНІД, туберкульоз і венеричні захворювання у тому числі. Все має бути зроблено до того, як людина повернеться в суспільство, і для того, аби вберегти її від додаткових конфліктів. Крім цього, їм мають пояснити, як пройти реабілітацію в госпіталі або як піти на контрактну службу, якщо вони виявлять таке бажання. Цей час має бути витрачено і для того, щоб пояснити, як відрізняється життя в мирній державі від життя під час війни. У багатьох країнах з цих питань запроваджують спеціальні курси. Ми спілкувалися з представниками НАТО, які готові надавати своїх тренерів, а також з фахівцями Ізраїлю, де таку роботу проводять надзвичайно професійно. Адже у них життя людини – найвища цінність.

– Сьогодні, на жаль, виникає багато конфліктів за участю ветеранів АТО. У чому головна причина таких сутичок?

– Такі сутички виникають щодня і з негативним досвідом вже зіштовхувався, мабуть, кожен поліцейський. Головна причина – насильство в родині або якісь хуліганські моменти в громадських закладах. З одного боку поліція намагається виконувати свої обов’язки, а з іншого – ветерани вважають, що поліцейські мають бути на передовій. На перший погляд, це просто непорозуміння. Однак статистика США говорить про інше. У В’єтнамській війні загинуло 58 тисяч американських солдат. Водночас після повернення 62 тисячі протягом десяти наступних років закінчили життя самогубством. За цей період майже половина в’язнів американських тюрем були ветеранами – тобто, героями, які повернулися додому.

 

– Що потрібно зробити, аби подібного не сталося у нас?

– Дану проблему держава не може вирішити самостійно, це справа насамперед суспільства. Зокрема й через створення організацій та об’єднань ветеранів. У кожній області мають бути ветеранські організації, які координують свою діяльність і спілкуються з місцевими правоохоронним органами. Якщо виникає конфлікт, повинен приїхати представник громадської організації і стати між працівником поліції і ветераном, який з тієї чи іншої причини перебуває в неадекватному стані. Потім вони вдвох мають спробувати врегулювати ситуацію.

Чому, власне, виникають депресивні стани? Тому що люди повертаються в соціум, а їм кажуть: ми вас туди не відправляли. Ви хто такі? Чого ви тут у формі ходите? Ми вам нічого не винні. Щоб змінити таке ставлення, у США було розроблено спеціальну програму. Якщо, наприклад, в аеропорту бачили ветерана війни, усі мали піднятися і аплодувати. Так поступово виховували суспільство, яке мало зрозуміти, що перед ними люди, які захищали гідність держави.

Ще один приклад. Спочатку в США ніхто не хотів брати ветеранів на роботу і багато з них були безробітними. Потім було запроваджено цілу культуру, причому не примусово, а як заохочення. Стало модно працевлаштовувати колишніх військових. І сьогодні вони говорять про те, що ці люди згодом стали ідеальними керівниками. Тому що вже були загартованими, потрібно було лише їх правильно прийняти, а не зганьбити.

Зрештою ми усі маємо усвідомити: скільки б ви не тримали людину в госпіталі – з масажами, лікувальними процедурами з психологами та терапією, якщо вона повертається в соціум, де нема роботи, де незрозумілі ціни і невідомо, що робити далі, ніяка реабілітація не допоможе. Вона буде просто для «галочки».

 

– Ваша команда опікується низкою соціальних проектів, аби допомогти учасникам АТО та їхнім родинам. Про співпрацю з Френком П’юселіком Ви вже розповідали. Які ще ініціативи підтримуєте?

– У нас є цікавий волонтерський проект. Щоб підтримувати бойовий дух наших хлопців, ми зібрали й видали п’ять томів такої собі «захалявної книжечки». У ній зібрано листи воїнам від українських дівчат, жінок, чоловіків та дітей. Кожен лист індивідуальний із зворотною адресою. Їх – десятки тисяч і кожен присвячено солдатові. Тут є вірші, а є просто щирі слова. Ці книжки ми передавали у шпиталі та на передову. У нас навіть вже є декілька історій кохання, оскільки ми вказували імена й електронні адреси авторів листів.

Аби воїни відчували нашу спільну відповідальність, також дуже важливо збереження пам’яті про загиблих. Це – момент істини і момент справедливості. Тому нами було створено благодійну громадську платформу, яка називається «Люди допомагають людям». Її партнерами є Раффайзен Банк Аваль, адвокатське об’єднання «Паритет» і громадська організація «Громадський інформаційний простір».

Написавши у Інтернеті слова «Люди допомагають людям», ви потрапите на портал прямої адресної допомоги родинам загиблих. На даний час тут зібрано перевірену інформацію про понад 200 дітей, які залишилися без батька. До речі, сьогодні в Україні – більше півтори тисячі неповнолітніх, батьки яких загинули на передовій. Є родини, де 4, 5 і 6 дітей. Наша мета – об’єднати світову та українську громаду для справедливої допомоги родинам, які втратили годувальника під час Революції Гідності та в зоні АТО, до того моменту, коли держава зможе гідно підтримувати ці сім’ї. Нам часто ставлять запитання: чому ви залучаєте громаду, адже вони отримують пенсії? Я відповідаю: тому що жодна держава не спроможна зробити те, що може суспільство. Коли у США заходиш у найкращу клініку у Бостоні, то бачиш, що вона збудована на благодійні кошти. Нічого поганого немає, коли суспільство та бізнес розділяють відповідальність. Дві тисячі гривень – пенсія від держави, і вважається, що цього достатньо. Я з такою цифрою не погоджуюся. Для дитини сьогодні потрібно мінімум удвічі більше. Тому ця платформа має інформацію про те, яку пенсію вона отримує, і через соціальний калькулятор дораховується сума, щоб у підсумку виходило чотири тисячі. Таким чином, кожна людина з будь-якого куточка земної кулі через Інтернет може напряму обрати собі родину і допомогти їй.

 

– Чому було обрано саме такий механізм надання допомоги?

– Цей механізм ми створювали майже рік, оскільки хотіли побудувати систему, де не можна вкрасти. У нас немає фонду. Сайт виглядає дуже просто, але в нього вбудовано систему клієнт-банку. При цьому банк не бере комісійних, бо проект некомерційний. Якщо людина хоче перерахувати тисячу гривень, гроші надійдуть на рахунок адресата до копійки. За останні сім місяців вже надійшло 2 мільйони 200 тисяч гривень. І це тільки початок. Коли я розмовляю з родинами, вони кажуть, що для них навіть не так важливо, скільки грошей надійшло, а скільки людей відгукнулося.

Тому я оптимістично дивлюся на майбутнє України. Дуже добре, що ми небайдужі. Нам нелегко, однак важливо не допускати думок, як усе погано. Потроху, кожен по міліметру, так, дивись, усе поле й засіємо. І дай Боже, щоб ми були готовими до розбудови миру – в серці, в душі і в країні.