телефон довiри - 0 800 218 808
Україна, м. Київ, 01601, вул. Володимирська, 26
A-
A
A+
Українська
26/08/15 - 16:00

Яка чарівна українська ніч! Червоне сонце ховається за обрій, залишаючи над горизонтом розмаїття кольорів останньої вечірньої заграви. Десь далеко в селі гавкає собака, обурений вечірнім візитом кавалера своєї молодої господині. Перегукується з невидимим співрозмовником сова. Шурхотить у листі руденька лісова мишка. І все це – під спів солов’їв з акомпанементом всюдисущого оркестру цвіркунів.

Яка чарівна українська ніч! Червоне сонце ховається за обрій, залишаючи над горизонтом розмаїття кольорів останньої вечірньої заграви. Десь далеко в селі гавкає собака, обурений вечірнім візитом кавалера своєї молодої господині. Перегукується з невидимим співрозмовником сова.  Шурхотить у листі руденька лісова мишка. І все це – під спів солов’їв з акомпанементом всюдисущого оркестру цвіркунів.

Досвідчений мисливець, якби він сюди випадково забрів, міг би на якусь мить упіймати зором майже невидиму косулю.

Тут усе як удома: такі ж ліси, рельєф, долини та пагорби.  І рослинність – зовсім не степова. А як пахне скошене за сотню метрів звідси польове сіно! 

Тільки у прикордонного наряду нині –  інші турботи. Тихою й мальовничою була б українська ніч, якби не оті «брати»...

 

Чотирнадцяте червня 2014 року. Луганська область. Красна Талівка.

Машина саме повернулася до розташування відділу. Хлопці освоюються на позиціях. Час від часу за якийсь десяток кіломет­рів збоку чуються вибухи. Це обстрілюють Станично-Луганське: війна вже тут, на цих метрах кордону, і спалахнути вона може будь-якої секунди…

Втомлені за півтори доби дороги бійці тримаються над силу. Частина з них – в автобусі. Інші, наскрізь мокрі після літньої зливи, лежать на речах у кузові військової вантажівки, спльовуючи пилюку, що набилася між зубами та чхаючи від вихлопів. Але вони задоволені: з борта хоча б можна стріляти чи зіскочити, а вибухом міни тебе просто викине на землю. З високою імовірністю, живим. Це значно краще, ніж напівпрозорий «акваріум» тісного автобуса. Він не зупинить кулю чи осколок снаряда ворога і залишає мізерний шанс вижити під час обстрілу. На відміну від автобусного «комфорту», незахищений кузов дає можливість хоч якось вплинути на свою долю. Та, дякувати Богові, все пройшло спокійно…

Бійці не сплять. Прикордонників навчають не спати – навіть дуже втомлених. Хлопці вдивляються у темряву, пригадують подумки анекдоти, вслухаються в шепіт нічного лісу. Через комарів та земляних ос, що протинають жалами тонкі літні маски, заснути важко…

А горизонт стає сірим-сірим, обриси дерев розмиваються, зливаються – і боєць щосили кусає себе за язика, аби не провалитися в сон просто зараз, з відкритими повіками.

 – Цікаво, як розмножуються їжачки? – Подумав старший наряду, вдивляючись у гущавину. – Це ж усюди голки колючі, – Подумав просто так, аби лише відігнати сон…

Зведена застава приїхала в розташування відділу декілька годин тому.
Встановили намети, почали насипати пісок у мішки для укріплення. Перший заступник начальника підійшов до командира новоприбулого підрозділу:

– Потрібно четверо бійців, щоб посилити наш наряд. Людей не вистачає. Там наш сержант і мобілізовані вже більше доби. Перевтомлені. А напрямок треба надійно перекрити. Зможете?

Бажаючі знайшлися відразу. Хлопці служили в пунктах пропуску, у штабі та підрозділах забезпечення. Усі без бойового досвіду, навіть злагодження пройти не встиг­ли: застава формувалася менше двох діб. Виїхали на полігон лише для того, щоб пристріляти зброю. Вони й самі себе дотепно називали «спецназом клавіатури». Декілька хвилин поспішних зборів – і наряд виїжджає у ніч…

…УАЗ летить, обминаючи вибоїни сільської дороги. Короткий інструктаж, знайомство з товаришами – і група починає працювати. Щоб не марнувати останні хвилини світлового дня, Микола та Петро, які отримали РПГ, окопалися саперною лопатою – однією на всіх.

Андрій, старший наряду, пройшовся позиціями, визначаючи сектори обстрілу, порядок відкриття вогню та шляхи відходу для кожного. День закінчується і на себе у нього вже немає часу, адже ворог будь-якої хвилини може зруйнувати перепони на дорозі та прорватися. Його потрібно зупинити, а якщо не вдасться – хоча б «пошуміти». Взаємодія з основними силами навряд чи знадобиться…

Офіцер таки знайшов місце у високій траві, де можна залягти. Позицію облаш­тувала сама природа: видно далеко, та й стріляти зручно. Але головне – свої в полі зору. Тож можна спілкуватися за допомогою жестів. Це там, у тилу, вони, як правило, не потрібні. А тут жести іноді замінюють весь словниковий запас. Особ­ливо, якщо кордон поруч і радіостанцію ворог може легко почути…

…Високо в небо піднявся яскравий повний місяць: «Видно, хоч голки збирай». Романтично, і ми як на долоні...

– Товаришу капітане, у траві можуть бути змії, – каже Олексій, який останні декілька років служив у цих місцях.

– Ну, це не найбільша наша проблема, бо змії холоднокровні. Вночі вони атакують, тільки якщо їх зачепити. На відміну від терористів. Тож сидіть тихо…

Вечірня роса промочила каремати і форму. Мокро, зате не жарко. Ну, і темно, звичайно, – це якщо в поле дивишся. А якщо на свій «піксельний» камуфляж – надто світло. Ой! Мало не забув – і страшно…

Страшно не тільки тому, що не бояться лише дурні. Ти чудово розумієш, що навпроти – професіонали, що на війні завжди є можливість померти швидше, ніж відчуєш загрозу. Тож хлопці слухають, чують кожну тваринку або й навіть комаху в радіусі декількох десятків метрів.

Курити не можна. Тільки на дні окопу, ховаючи сигарету під каску. Пристрої нічного бачення вимкнені: місяць зробив усю роботу за них. Органи чуття напружені максимально…

…Важкий звук дизельного двигуна під час їзди по бездоріжжю сплутати з чимось іншим важко. Техніка. Військова. Двигун високооборотний. З турбонаддувом. БТР? А може «Урал» чи КамАЗ повнопривідний? Сильно завантажений. У російських і радянських тракторів – звук інший. Зреш­тою в авіаційному пункті пропуску й БТРи, і важкі трактори взагалі гудуть нечасто (це я про себе). Тому можна робити лише припущення.

Звук наближається. Старший наряду ще раз про всяк випадок оглянув підлеглих. Німа команда жестом руки: «Увага!». І така ж безмовна відповідь по черзі від кожного: «Добре!». Не сплять. Капітан, стиснувши двома пальцями, відтягнув та безшумно перевів у положення одиночного вогню запобіжник автомата. Він знав: хлопці зараз роблять те ж саме. Як же багато часу треба для того, щоб тихо відкрити липучку
клапана штатного розвантажувального жилета! Надійне кріплення – додаткова проблема. А від напруги кожен удар власного серця відлунюється у голові…

…Дві РГД-5 біля себе, щоб були під рукою. Так зручніше. У Ф-1 вкручуємо запал – і назад до кишені жилета. Це вже якщо буде зовсім скрутно: полон не для нас…

…Димить сигаретами на замаскованій позиції в тилу відпочиваюча зміна. Тліють вуглинки вкопаного та накритого листом бляхи прихованого багаття. Його тепло вночі прогріватиме землю навколо, а зранку дозволить нашвидкуруч приготувати чай і нехитрий польовий сніданок. Зміна відпочиває, бо за декілька годин їй знову на передові пости. Але й тут чути відлуння вибухів. Ніхто не розслабляється та не залишає зброю і спорядження далі, ніж на відстані витягнутої руки.

– Згадую «Вій» Гоголя, – каже Роман. – Головне – дожити до «третіх півнів».

Це правда, адже найчастіше напади та обстріли починаються під ранок, коли найбільше хочеться спати. Тому кордон працює цілодобово, наче єдиний організм. Спостерігають вартові на рубежі, не сплять на своїх постах чергові, магістралями зв’язку проходять доповіді.

Багатотижнева гра в мовчанку. «Абсолютний нуль» – лінія кордону «позначена» протитанковим ровом… За десять метрів від неї з нашого боку – передовий пост. Звідти іноді чути, як по інший бік «нуля» на чужій, а тепер уже – ворожій території, хтось необережно ступає ногами у важких армійських черевиках, а потім спускається в окоп. І це – за якихось 20–30 метрів від нас. У них там також наряд «секрет». Ми знаємо про них, а вони, напевно, – про нас. На такій відстані не те що розмову – надто голос­ний подих може вловити вночі чутливе солдатське вухо.

З потрібної нам стежки зметено кожну суху гілочку, щоб часом не хруснула під ногою. Старший наряду, пригинаючись, ходить у повній темряві, перевіряє пости. Ходить повільно, абсолютно безшумно, ретельно вивіряючи кожен крок. У руках автомат. За спиною – «муха»…

…Легенький звук позаду говорить про те, що запобіжне кільце гранатомета зачепилося за гілку. Дуже повільно – назад. У разі випадкового пострілу без травм би не обійшлося… Все, тепер «муху» за спиною вночі не носимо…

Пароль і відгук – звуки, що імітують місцевих лісових тварин, також ледь чутні. Андрій підходить стежкою, дає про себе знати, чує відповідь – і тихо опускається на землю біля товариша, який на варті. Трохи перевівши подих, розпитує про справи: чи є вода, що видно в тепловізор, що чути і звідки. Розмова ведеться якомога тихіше, а доповіді про ворожі безпілотники та рух за кордоном – взагалі подалі від постів. Зв’язок поганий, а кричати в радіостанцію чи телефон тут не можна.

І так завжди – незважаючи на спеку, комарів, багатогодинні рясні дощі, від яких не рятує жодна плащ-накидка. Кому на ранок мокро – можна одяг над вогнищем просушити. А поки він сохне, тіло зігріють декілька вправ на дерев’яному турніку чи брусах, які саме для цього й спорудили.

А як цінується у лісі талановитий кухар! Майже завжди знайдете такого у складі прикордонного наряду. Ви навіть уявити собі не можете, яку смакоту можна приготувати у казанку чи на імпровізованій сковорідці з кілограма купленої по дорозі картоплі та нехитрого сухпайка!

Прикордонники облаштовують побут незалежно від того, в яких умовах їм доводиться нести службу. За декілька днів заховане в хащах подалі від кордону та людського ока місце відпочинку наряду більше нагадує партизанський табір. Першою копають землянку. Більше доби палитимуть у ній вогнище, щоб укриття не облюбували змії та інші лісові мешканці. Потім прийде черга облаштувати належним чином багаття. Пожежу в лісі допустити не можна за жодних обставин. Крім того, правила маскування ніхто не відміняв: осередок вогню ретельно обкладуть масивними каменями.

Якось відпочиваючи поблизу прихованого багаття на прогрітій землі, хлопці прокинулися від вибуху. Як виявилося, через поєднання температури й вологості старий пень просто розірвало! Наче і так на війні вибухів мало! Застряглий у пеньку цвях відбився від каміння і приземлився неподалік, підпаливши каремат. Якби хлопці не потурбувалися про облаштування вогнища – це коштувало б комусь із них здоров’я. А так нікому в голову не влучив. І каремат погасили. Так і лежить зараз на складі з випаленим слідом від цвяха…

…Далі черга дійшла до нехитрого столика, вішака для одягу та спорядження, невеликого дровника та вже згаданих турніка і пари брусів. Містечко з дерева й підручних матеріалів з усіх боків приховували кущі, а від ворожих безпілотників оберігали густі крони старих дерев. Зараз воно залишилося лише на фотографіях: російські диверсанти з автоматичного станкового гранатомета і мінометів знищили значну площу лісу. Намагаючись влучити в укриття прикордонників неподалік дороги, вони примудрилися повалити кілька дерев і на російській території… Залишалося декілька тижнів відносного спокою…

…Звуки ліворуч і праворуч дуже відрізнялися від звичного шуму лісу. Бійці почули і відразу жестами вказали напрямки потенційної небезпеки. Андрій кивнув. Він також чув. Змінювати позицію було пізно. Збуджена уява домальовувала усе, для чого мозку бракувало інформації. Він розмістив наряд з розрахунком на дорогу, а ворог, вочевидь, відправив передову групу по знач­но ширшому фронту. Частина – на нашій території. Частина – на суміжній. Позиції вибрані непогано: вони дозволять протриматися якийсь час навіть за таких обставин. Проте наражаємося на перехресний вогонь. А звук стає все гучнішим. Все ближчим… Щось змінювати пізно. Якщо ми чуємо їх, то вже скоро побачимо. А чи бачать вони нас? З тепловізором не дуже походиш – більшість із них громіздкі. Пристрій нічного бачення? Це можливо. В активному режимі чи в пасивному? Якщо в активному – вмикаємо свій і бачимо в окулярі невидимий для ока промінь ліхтаря – інфрачервоної підсвітки. Тільки ж вони не дурні. Звичайно, в пасивному. А у кого пристрій нічного бачення? – Байдуже. Тиша важливіша. На війні у темряві довше живе тихіший і уважніший. Приглушено клацнули переставлені в бойове положення прицільні планки РПГ. Кожна з секунд розтягувалася у вічність…

…Минуло більше п’ятнадцяти хвилин. Звук за якихось 10–20 метрів не став тихішим, але хлопці не побачили у прицілах ворожих постатей, горизонт не зайнявся вогнем, пекло не почалося. Очевидно, не сьогодні… І все-таки: що ж це за звуки? Відповідь була поряд. Руслан підповз до Андрія:

Товаришу капітане, в туалет треба.

Жартуєш? Шум у кущах чув?

Чув. Дуже треба. Зрештою, якби це був ворог, він би не шарудів так довго і так близько від нас.

Декілька кроків, шум наближався. Андрій відхилив гілку і мало не помер від сміху, коли побачив джерело стресу наряду: два клубки сіреньких голок, які вовтузилися на землі. Нам точно невідомо, як розмножуються їжаки, але у тиші нічного лісу це відбувається дуже гучно…

* При використанні матеріалу гіперпосилання на цю сторінку обов'язкове

+ Розгорнути меню