Довіру в магазині не купиш

НАЗАД
09 вересня 2014 15:20

Сьогодні, коли українська армія звільняє захоплені терористами міста і селища, а кільце навколо бойовиків стрімко звужується, здається, можна видихнути з деяким полегшенням. Але «звір», загнаний у пастку, стає все більш лютішим та безжаліснішим. І якщо у вояка є автомат, бронежилет, каска та поруч лікоть бойового товариша, то в людини цивільної немає активного захисту. Саме місцеві жителі стають об’єктом знущань і тортур з боку терористів. Водночас населення Донбасу знаходить надійний захист в українських військових, зокрема у прикордонників. Про це та багато іншого, що стосується організації служби в бойових умовах, ми поспілкувалися з полковником Костянтином Безпальком, який нещодавно повернувся зі Сходу України, де протягом майже трьох місяців очолював мотоманеврену групу.

Сьогодні, коли українська армія звільняє захоплені терористами міста і селища, а кільце навколо бойовиків стрімко звужується, здається, можна видихнути з деяким полегшенням. Але «звір», загнаний у пастку, стає все більш лютішим та безжаліснішим. І якщо у вояка є автомат, бронежилет, каска та поруч лікоть бойового товариша, то в людини цивільної немає активного захисту. Саме місцеві жителі стають об’єктом знущань і тортур з боку терористів. Водночас населення Донбасу знаходить надійний захист в українських військових, зокрема у прикордонників. Про це та багато іншого, що стосується організації служби в бойових умовах, ми поспілкувалися з полковником Костянтином Безпальком, який нещодавно повернувся зі Сходу України, де протягом майже трьох місяців очолював мотоманеврену групу.

 

 

– Костянтине Сергійовичу, як проходило формування та злагодження підрозділу, який Ви очолили? На що зверталася особлива увага?

– Мотоманеврена група, яку я очолив, почала формуватися з 10 березня на базі Кінологічного навчального центру, що у Великих Мостах. Загальна чисельність підрозділу становила 310 вояків. Мотомангрупа складалася з військовослужбовців усіх прикордонних загонів і підрозділів Західного регіонального управління, а також Кінологічного навчального центру. Крім того, з лікарів відомчого Львівського госпіталю був сформований медичний пункт чисельністю 7 фахівців.

Після того ми вибули до Оршанця, де весь особовий склад протягом тижня проходив бойове злагодження. Військовослужбовці стріляли з усіх видів стрілецької зброї, яка була у нашому розпорядженні, вивчали тактику ведення бою у різних умовах обстановки, організацію зв’язку, порядок супроводження автомобільних колон, медичну справу тощо.

 

– Яку ділянку державного кордону було доручено посилити вашому зведеному підрозділу?

– 23 березня наша мотоманеврена група вже прибула до населеного пункту Миколаївка, що на Харківщині, й одразу ж надійшла у підпорядкування начальника Харківського прикордонного загону. Ми взяли під посилену охорону ділянку кордону протяжністю 36 кілометрів у сегменті, де знаходяться відділи прикордонної служби «Тополі» та «Вільхуватка». Згодом наші військовослужбовці охороняли будівлі та територію Східного регіонального управління, Харківського прикордонного загону та авіаційної ескадрильї. 

 

– Питання, яке ставлять майже всім військовим, передислокованим на Схід: як зустріли мотоманеврену групу місцеві жителі? Тим паче, що вони знали: прикордонники приїхали з Західної України...

– Скажу прямо: місцеві зустріли нас із недовірою. Вважаю, що таке ставлення до військових стало можливим «завдяки» російським телеканалам, які лякали жителів Сходу України кривавими бандерівцями та вбивцями з «Правого сектору». Погіршували ставлення і близькі
наших громадян в Росії. Вони теж, перебуваючи під психологічним впливом російського телебачення, давали «слушні» поради своїм українським родичам. Звичайно, такий стан спів­існування не міг влаштовувати ані нас, ані місцевих.

 

– Налагоджувати позитивний контакт з місцевим населенням «людині з рушницею» ніколи не було легкою справою. Як діяли Ви?

– Ази військового мистецтва говорять про те, що людям у погонах необхідно знати та поважати традиції місцевого населення. Тому я, не гаючи часу, зустрівся з головою Дворічанської райдержадміністрації Сергієм Радьковим. Крім того, рекогносцировочна група попросила місцеву владу зібрати жителів навколишніх сіл для відкритого спілкування. Після цього заходу багато проблемних питань у стосунках з населенням регіону дислокації мотомангрупи просто відпали. Люди зрозуміли наші настрої, завдання, а голов­не – мирну позицію щодо них особисто.

Ми ж, зі свого боку, усвідомлювали: «Довіру в магазині не купиш», тому намагалися зробити багато корисного, залишити гарну пам’ять про перебування в цьому регіоні. Так, наші фахівці відремонтували у місцевій школі техніку і по суті «запустили» комп’ютерний клас. Саме руками прикордонників був висаджений сад з 250 дерев, а у вільний від служби час наші хлопці допомогали малозабезпеченим та немічним пенсіонерам по господарству тощо. Словом, як казали в одній класичній стрічці, «справжнє життя у місті розпочинається саме тоді, коли в нього входять військові». Мені здається, що після нашого перебування у Миколаївці, життя цього населеного пункту отримало інший імпульс.

 

– Що Вас вразило найбільше у стосунках з місцевим населенням?

– На початку розмови я згадував про формування нашого медпункту. Думаю, що найбільше порозуміння настало тоді, коли місцеве населення стало довіряти нам найцінніше: власне життя. Прикордонний лікар Ярослав Драганчук приймав місцеве населення, лікував, допомогав професійними порадами. Якщо не помиляюсь, в окремі дні на амбулаторному лікуванні у медичному пункті перебувало 30 осіб з числа місцевих. «Народне радіо» рознесло цю новину дуже швидко і невдовзі на прийом стали приїжджати мешканці сусіднього Куп’янська та прилеглих районів.

Але вразило інше: деякі мешканці років зо тридцять не бачили банальної крапельниці, яку «ставив» їм наш лікар. Можете собі уявити рівень медичного забезпечення в регіоні… 

 

– Говорячи про події на Сході неможливо не згадати про волонтерський рух, про людей, які на добровільній основі роблять велику справу. Прикордонникам допомогали волонтери? Кого Ви можете згадати?

– Я не просто можу згадати, з деякими ми і досі підтримуємо телефонні контакти. Можу назвати чимало громадських організацій Харкова, представників вірменської діаспори, зокрема Арсена Симоняна, а також Катерину та Артема Макаренків –
звичайних харківських волонтерів або їхнього колегу Сергія Недая, за професією годинникаря. Він на згадку подарував від себе особисто нашим хлопцям годинники з написом «Прикордонникам від харків’ян». Думаю, що цей подарунок, презентований від душі, стоїть вище багатьох матеріальних цінностей.

Хочу згадати директора медичного коледжу в Куп’янську Олега Брянцева (колишнього прикордонника та «афганця»), а також голову Двoрічанської сільради Володимира Смицького. Ці люди і словом і ділом допомагали нам.

Або як не згадати Володю, простого жителя Куп’янська. Я і зараз не знаю його прізвища але неможливо забути «золоті» руки Володі, які творили дива з нашою автомобільною технікою. Він «реанімував» та повернув у «стрій» чимало наших засобів пересування! А робоче авто – це, в першу чергу, мобільність та ефективність виконання поставлених завдань. Люди просто робили добро, допомагали хто чим міг, не просячи взамін нічого.

 

– Наскільки відомо, мотоманеврена група, очолювана Вами, змінювала пункт дислокації. Які завдання виконували на новому місці?

– На початку травня я отримав наказ про підготовку з числа мотоманевреної групи 180 прикордонників, які згодом повин­ні були розбити на групи по 20­30 осіб для виконання різних бойових завдань у Луганській області. З цією метою ми змінили місце дислокації. До речі, мешканці Миколаївки не хотіли нас відпускати, вони звикли, що з прикордонниками спокійніше та надійніше.

На новому місці дислокації, населення у своїй більшості поставилося до нас лояльно. Особ­ливість Луганської області полягає в тому, що тут зосереджена велика кількість підприємств хімічної промисловості та чимало фермерських господарств. Крім того, додайте виправні заклади, «клієнти» яких, виходячи на свободу, подекуди залишаються там на постійне проживання.

Ще один принциповий момент: за моїми підрахунками приблизно 80% місцевого населення, з яким ми спілкувалися, незалежно від політичних симпатій, ніколи не виїжджали за межі рідної області. Так що палітра думок, щодо ставлення до українських військових, була вельми широкою. Тому я вирішив зустрітися з головою Ліснополянської селищної ради Олександром Паршиним. Нам необхідно було поставити блок­пост поруч із цим населенним пунктом. І хоча ходили думки, що Лісна Поляна – це оплот сепаратизму, при зустрічі, Олександр Миколайович по­дружньому зауважив, що знає мене по телесюжету, де йшлася мова про сад, який ми висадили у Миколаївці. Крім того, голова сільради свого часу проходив службу в бригаді повітряно­десантних військ, що у Болграді і добре знає нашого генерала Юрія Батюка. Тож ми знайшли порозуміння.

 

– До речі, Ви перебували у цьому регіоні під час організації позачергових виборів Президента України. Виникали певні проблеми?

– Ми домовилися з місцевою владою, що під час виборчого процесу разом з прикордонниками на блокпосту будуть чергувати й тамтешні активісти. Вони, на відміну від нас, знали місцевих в обличчя і не допустили проникнення на територію району чужаків. Інцидентів під час голосування не мали.

 

– Багато говорять про «особ­ливий» контингент бійців так званих Донецької та Луганської народних республік. Вам доводилося з ними спілкуватись?

– Так, наприклад, на залізничній станції «Тополі» були затримані троє з числа місцевих мешканців, які намагалися виїхати у сусідню Росію. Вони збирали інформацію про дислокацію наших підрозділів, особовий склад, організацію охорони державного кордону і намагалися визначити місця для установки фугасів. Спілкування з ними було нелегкою справою, адже лише один із трьох був більш­менш адекватним та відповідав на запитання. Другий нещодавно звільнився з місць утримання, третьому явно бракувало наркологічної допомоги... Одним словом, елітні бійці «фірми» Губарєва...

 

– Товаришу полковнику, які висновки Ви можете зробити після повернення з зони АТО? Що на Вашу думку як командира мотоманевреної групи необхідно змінювати, на чому зосереджувати увагу у підготовці особового складу?

– Ми маємо справу з новою формою війни – гібридною, про яку дуже багато говорять і військові, і політики. Цей вид бойових дій поки що не описаний у класичних військових підручниках. Тому, на жаль, у деяких аспектах ми відстаємо на крок від дійсності. Як людина військова хочу сказати, що у цих умовах необхідно вносити зміни до системи бойової підготовки та переглянути організаційно­штатні структури діючих підрозділів.

Ми взяли на себе функцію оборони кордону, тому необхідне значне підсилення наших підрозділів озброєнням, броньованою технікою, екіпіровкою та новими знаннями. Слід згадати, за аналогією афганських подій що таке повноцінна мотоманеврена група, інженерні та розвіду­вальні взводи, групи кінологів, які займаються розмінуванням тощо. У особового складу високий моральний дух і перехід на нові «рейки» буде сприйнятий позитивно. Військовий компонент повинен стати домінуючим у нашій діяльності на східних кордонах.

Крім того, необхідно вже сьогодні думати про психологію військовослужбовців, які ведуть бойові дії. Вони, звичайно, повернуться у нормальне мирне життя. Але психологія у цих людей вже інша. У них пройшла повна переоцінка цінностей, вони по­іншому сприймають навколишній світ. І їм необхідна допомога професійних психологів, які зможуть поступово зняти «напругу» війни. Буду говорити прямо: після війни у Афганістані чимало мужніх військових «губились» у мирному житті, знаходячи вихід у суїцидальних намірах або на «дні пляшки». Цього допустити не можна.

Популярні розділи та сервіси