Це занадто різні історії аби порівнювати їх за масштабами, характером бойових дій, часовими рамками чи обсягами втрат. Однак екранізація першої містить епізоди, які один в один збігаються з реаліями другої. Про це і про людину, яка бачила все на власні очі наша сьогоднішня розповідь.

Це занадто різні історії аби порівнювати їх за масштабами, характером бойових дій, часовими рамками чи обсягами втрат. Однак екранізація першої містить епізоди, які один в один збігаються з реаліями другої. Про це і про людину, яка бачила все на власні очі наша сьогоднішня розповідь.

 

13 років тому звичайний студент Вінницького медичного універу прийшов до кінотеатру на американський фільм «Перл Харбор» режисера Майкла Бея. Військова мелодрама розповідає про любовний трикутник головних героїв, який передує нападу повітряного флоту Японської Імперії на військово-морську базу США на Гаваях 7 грудня 1941 року.

 

Кульмінація фільму – бомбардування бази японськими літаками, нерівний повітряний бій, загибель лінкора «Аризона», але увагу нашого героя привертають не видовищні вибухи, а кадри порятунку сотень поранених у військовому шпиталі американської бази. Тоді він навіть подумати не міг, що мине лише 13 років і він опиниться у такому ж пеклі, щоправда ні – значно гіршому. Японські нападники мали на меті блискавично знищити максимальну кількість літаків та військових суден, натомість залишили незайманими величезні запаси нафти, підводні човни і вже точно нікому із найвічайдушніших камікадзе у голову не прийшло б цілеспрямовано вести вогонь по каретах швидкої допомоги.

 

Війна в Україні – зовсім інша справа. Загарбники не рахуються з жодними нормами міжнародного права чи людської моралі. Якщо стріляти, то в першу чергу в медика або журналіста, якщо гатити артилерією, то обов’язково із подвір’я дитячого садочка і бажано влучити не лише у позиції українських вояків, а ще й зачепити кілька цивільних будівель, для більшого резонансу.

Тим не менше справжні патріоти не бояться, їдуть на війну і ризикуючи власним життям рятують інших.

 

12 вересня минулого року майор медичної служби Богдан Литвин теж отримав пропозицію ризикнути. 13-го за один день він розрахувався із займаної посади в Національній академії Держприкордонслужби, 15-го пройшов Вищу атестаційну комісію, а 17-го прибув у Краматорськ у складі першої групи офіцерів новоствореного оперативно-військового відділу.

Я прийшов сюди лікувати, а не лопатою махати. Так міг сказати будь-хто інший, але не він, тому його медична практика на війні розпочалася із розчищення під’їзду до місця несення служби. Колишній профілакторій стояв занедбаний і покинутий більше шести років. Територія поросла такими бур’янами, які правильніше було б назвати чагарниками.

У величезному будинку часів «радянського класицизму» потрібно було відшукати оптимальні приміщення для розташування санітарної частини, а потім створити її – у прямому розумінні цього слова, адже на той момент на всю будівлю у кілька тисяч квадратних метрів працювала лише одна лампочка і один санвузол. Ні про яке медичне устаткування навіть мови не було.

Лікар окинув все професійним оком і знайшов – перший поверх для зручності транспортування поранених, окремий вихід з можливістю під’їзду реанімобіля, місце для санпропускника. Це крило ідеально підходило для санчастини. Тож не гаючи ні хвилини він звернувся до керівника ОВВ з пропозицією, а вже наступного дня пішов по околишніх медичних установах збирати відповідний інвентар.

У третій міській лікарні розжився старенькою медичною шафкою, головний лікар сімейної амбулаторії допоміг зі столиками, у підвалі профілакторію відшукав старенький непрацюючий холодильник, а потім – наждачний папір у руки, кілька банок свіжої білої фарби і за пару днів усе сяяло як нове.

Згодом медика підсилили «Святим Миколаєм» – то такий спеціальний БТР, призначений для транспортування поранених із поля бою. Комплектація броньованої машини виявилась м’яко кажучи базовою. І тут Богдан Анатолійович знову постарався. Налагодив взаємодію із волонтерами, які допомогли запакувати Миколая до рівня повноцінного реанімобіля – з дефібрилятором, апаратом штучної вентиляції легень, моніторами, всіма необхідними препаратами. Щоправда випробувати його в умовах реального бою поки що не вдавалося.

Занадто ризиковано, – говорить Богдан, – автомобіль вийшов чималий за розміром, доволі неповороткий і не надто квапливий. Влучити у нього навіть не дуже кваліфікованому ворожому гранатометнику буде зовсім не складно. Тому коли стало гаряче у Дебальцевому – поранених вивозили на Кугуарі, так було значно швидше і безпечніше.

Ворогові наші швидкі – як більмо на оці, щойно до позицій українських прикордонників наближалася навіть цивільна карета швидкої, чи просто волонтерський бусик, щільність вогню одразу ж зростала.

А що далі? А далі – «Перл Харбор», – саме ця асоціація постала у пам’яті лікаря, котрий опинився у Артемівській районній лікарні, куди привіз і своїх поранених бійців. Тут треба було асимілюватися з хаосом, щоб зрозуміти систему. Чотири прикордонники, яких вдалося витягнути із пекла, мали осколкові поранення м’яких тканин рук та нижніх кінцівок. Це були не найтяжчі ушкодження, тому деякі осколки діставали прямо у приймальному відділенні, зрештою надавши всю необхідну допомогу своїм Док переключився на допомогу колегам. З багатьма із них він вчився в універі, тому зустрівшись тут лікарі миттєво налагоджували контакт і робили все, щоб не втратити жодного бійця.

Багатьох поранених вояків Збройних сил оперували прямо у коридорі. Лише за одну добу, під час операції з відведення сил із Дебальцевого, до Артемівської лікарні надійшло більше 180 поранених. Були дуже тяжкі бійці з ампутованими кінцівками, у деяких ноги й руки тримались на лоскутах. Допомагали всі хто міг – і медсестри і санітарки.

Описати словами це неможливо, але у той момент, мабуть спрацювала якась вища сила, яка керувала лікарями. Вони просто творили дива порятунку…

Найцінніше для військового медика, окрім сотень врятованих життів, це досвід, який він виносить із таких критичних ситуацій. Для Богдана Литвина це був досвід першого сортування. Як розповідає лікар, у звичайній медустанові такого ніколи не побачиш. Саме правильне визначення тяжкості тих чи інших поранень допомагає зробити дії медперсоналу максимально продуктивними. Потім вже, як кажуть, очі жахаються, а руки працюють…

Наша знімальна група зустріла Богдана за тиждень до його вибуття із зони АТО. Офіцера щойно призначили начальником сектору медичного забезпечення Західного регіонального управління Держприкордонслужби. Здавалося б мав присісти, перевести подих і трішки перепочити. Але це, знову ж таки, не про нього. Кілька разів на день – обов’язкове вологе прибирання санчастини з дезінфікуючими розчинами, яке він абсолютно не стидався робити особисто, обов’язкові інструктажі персоналу перед вибуттям на місця несення служби, щоденний огляд бронеавтомобіля, який кожної миті повинен бути напоготові.

Він із честю виконав свою місію на цій війні і, здавалося, залишав тут не просто власноруч створену санчастину, не просто доведений до ладу БТР, а частинку своєї душі.

Скільки ще триватиме цей збройний конфлікт сказати складно, і можливо нам доведеться знову зустрітись на полях боротьби за незалежність, але, що більше зустрічаєш таких людей, то більше переконуєшся – Україна переможе!