БІЛЬ І СЛАВА ДОВЖАНСЬКОГО

НАЗАД
19 серпня 2016 14:55

У травні – червні 2014 року прикордонні підрозділи та пункти пропуску в Луганській і Донецькій областях піддавалися шаленим обстрілам терористів. Під шквальним вогнем вартові рубежів відійшли на запасні позиції. Для повернення контролю над ділянкою створено Тактичне угруповання «Кордон». Його зведений підрозділ – 5-та мотоманеврена група – отримав завдання відновити контроль над кордоном на напрямку населених пунктів: Бірюкове – Довжанський – Свердловськ.

У травні – червні 2014 року прикордонні підрозділи та пункти пропуску в Луганській і Донецькій областях піддавалися шаленим обстрілам терористів. Під шквальним вогнем вартові рубежів відійшли на запасні позиції. Для повернення контролю над ділянкою створено Тактичне угруповання «Кордон». Його зведений підрозділ – 5-та мотоманеврена група – отримав завдання відновити контроль над кордоном на напрямку населених пунктів: Бірюкове – Довжанський – Свердловськ.

 

Не нам судити, наскільки правильним був розрахунок командування, але росіяни не стали дочікуватися, поки українські війська повернуть контроль над кордоном та оточать терористів у мегаполісах, щоби припинити їхні злочини, а підло вдарили у спину важкою далекобійною артилерією зі своєї території, не боячись належної відповіді. Наші воїни через наказ командування та міжнародну обстановку не могли дозволити собі вогонь по території сусідньої держави й залишилися беззахисними. 

Частина представників Південного регіонального управління, котрі увійшли до складу 5-ої мотоманевреної групи, – моряки. За нормами їм навіть не належало видавати камуфляж, тож воювали нерідко у волонтерському чи придбаному власним коштом. Підготовка, як і форма, – до майбутнього бою на морі у складі екіпажу корабля. Усе незвичне й неочікуване. Втім, це не завадило воїнам діяти гідно і з честю.

Протягом двох місяців зведені підрозділи тактичного угруповання «Кордон» стійко утримували свої позиції, спливаючи кров’ю, втрачаючи техніку, і, щонайгірше, – життя найкращих українських чоловіків. За таких умов ворогу неважко було оточити угруповання українських військ. Так званий «зелений коридор», у якому східний сусід, по братньому заливаючись крокодилячими сльозами, присягався надати прохід нашим військам, завершився справжнім кривавим проривом, вкотре підтвердивши, що домовленість з росіянами не варта паперу, на якому вона написана. Знищуючи підступні засідки, під вогнем усіх можливих калібрів, у тому числі заборонених міжнародними конвен­ціями, вартові рубежів винесли з котла головне: людську гідність та військову честь, прострелений бойовий прапор і зброю в руках. На жаль, багатьом із них довелося заплатити за це життям.

Курсант Національної академії імені Богдана Хмельницького сержант Богдан Руденко влітку 2014 року воював у складі підрозділу Навчального центру Держприкордонслужби. Йому довелося пережити пекло Зеленопілля, довгі місяці в оточенні та прорив. Ніс службу і на Довжанському.

– Наприкінці червня – на початку липня я потрапив сюди вперше. Неподалік місцевого пішохідного пункту пропуску група виявила позиції для засідки. Так бувало. На жаль чи на щастя, ми розминулися в часі з бойовиками, які готувалися до нападу на український прикордонний наряд. Автомобільний пункт пропуску тоді ще виглядав більш-менш по-людськи. Під час наступних візитів на будівлі гірко було дивитися. Їх просто знищили.

Самим було несолодко, але до оборонців Довжанського ми ставилися з повагою, якщо не зі співчуттям. Коли група потрапила туди черговий раз, приємно було почути, що офіцери хвалили мого однокурсника, зенітника Сергія Дачева, який під час мінометного обстрілу не розгубився, навів ЗУ-23-2 та відкрив вогонь у бік бойовиків. Невідомо, чи влучив він, чи лише злякав ворога, але обстріл припинився.

Повертаючись увечері на Зеленопілля, доводилося бачити, як Довжанський криють «Градами». У присмерку траси ракет добре видно. Знання місцевості і спалахи не залишали ніяких сумнівів: вогонь вели з території РФ. Місцеві розповідали, як до російських прикордонників підходили сепаратисти, що не вміли правильно перезарядити ПК. І люди, які в очі називали нас «колегами» та «братами», розповідаючи щось там про честь військових, з неабиякою старанністю налаштовували зброю терористам.

– Вперше я почув снайперів 16 червня 2014 року, як тільки ми почали окопуватися, – розповідає офіцер Одеського загону Морської охорони молодший лейтенант Олександр Поповиченко. Стріляли по командному пункту зі значної дистанції калібром 12,7 міліметра. Зенітний розрахунок від Навчального центру відпрацював по імовірному місцю засідки і вогонь припинився. Як тільки зібрали урожай з пшеничного поля поблизу наших позицій – з’явився ворожий безпілотник і незабаром почався обстріл. Ми заступили в 00.30. «Прилетіло» з боку України. Це була типова тактика. У перші дні агресії росіяни «соромилися» стріляти зі своєї території, їхні диверсійні групи й техніка перетинали кордон перш ніж відкрити вогонь. Перші спалахи, незрозуміло куди. Я поклав на землю тепловізор, а сам ліг зверху. Цей нехитрий пристрій – наші очі, а отже – життя усього підрозділу. Думав, якщо зі мною щось станеться – хоч він залишиться цілим.  Наступний обстріл відбувся уже серед білого дня. Ми три години сиділи на місці, бачили спалахи над головою, чули вибухи.  Потім бойовики вже відкрито стріляли з території РФ.

Перед обстрілами літав безпілотник. Отже усі наші позиції були відомі ворогу. Ми стріляли по БПЛА. Іноді навіть збивали їх. Але зазвичай розвідувальні дрони працювали на висоті до двох кілометрів. Тоді вели вогонь тільки з зенітної установки і то більше «для заспокоєння совісті», адже заряди розривалися нижче від цілі. Після прибуття на Довжанський спочатку було навіть спокійно. Нам уже довелося відчути, що таке «Град», а тут у перші дні працювали більше міномети. Але якраз там мене і накрило.

Почалося зранку 27 липня. Ми тільки поснідали. Почули безпілотник, залягли в окопи. Зі сторони РФ – хлопок, 5 секунд – і вибух поблизу. Відстань – 2-3 кілометри. Потім пилюка, дзвін металу в голові і в очах усе чорне… Поставився до ситуації з гумором. Перша думка, що залишилася у свідомості: «Чому все чорне, якщо повинно бути усе білим? На небі принаймні...».

Прийшов до тями і зрозумів, що по нас стріляють. Інтервал між вибухами – 5–6 секунд. Це час, коли можна діяти. Все одно треба щось робити.  Поранення не таке важке. Гірше – контузія. Тріснула права барабанна перетинка. Захистило укріплення, виконане на совість, мішки та ящики з утрамбованою глиною, якими посилили укриття. Вони розірвані снарядом ущент, але прийняли на себе призначений нам удар.

Із трьох воїнів, які були в тому окопі, Олександру дісталося найбільше. Він практично не пам’ятає, як отямився, відкопав присипаних землею товаришів – мінометника Збройних Сил та прикордонника, як допоміг їм добратися до польового медпункту після обстрілу. Контузія. Імен врятованих побратимів також не знає: не до знайомств було. Офіцер і не розповів би про цей епізод нашому кореспонденту, якби в інтерв’ю не втрутилися вартові рубежів його підрозділу. Така вона тиха, скромна і нестримна природа українських героїв.

Старший технік з Одеського загону Морської охорони старший мічман Олег Бєліков у травні 2014 року повернувся з адміністративної межі з окупованим Кримом. А вже 11 червня його підрозділ вирушив на Схід.

– Це була група Південного регіонального управління. Котовськ, Маріуполь, Білгород-Дністровський, Одеса. Перед виїздом техніки не давали жодного шансу, що мій УАЗик доїде з Одеси до Херсона. На машині стояв лише один лівий бак. Доводилося відставати від колони, чекати бензовоз і заправлятися. Через секретність нам не сказали, на яку дистанцію поїдемо, тож не вистачало води. І тут у всій красі проявилося ставлення цивільних людей до захисників України. Заїхали на заправку. Чоловік, не набагато старший від мене, побачив військових, зброю й усе зрозумів без слів. Заправив машину, заплатив за всю воду, яку ми планували купити, почастував нас з хлопцями холодною кока-колою, кавою та дав сигарет на дорогу. Гроші, які збирали товариші, ми також використали за призначенням. Тому коли наздогнали нашим стареньким УАЗиком колону, води вистачило на всіх аж до місця призначення.

Дві доби в Олексіївському. Потім прибули на Зеленопілля. Їхали полями: пилюка, бруд, нічим дихати. А тут висотка, трава, нормальний табір. Дещо заздрісно навіть було. Артилерія десантників вселяла впевненість. Ми найбільше боялися нарватися зі своєю стрілецькою зброєю на Т-90. Казали, що такі танки супроводжують російські колони. З нашими РПГ можна було зупинити декілька БМП, БТРів. Але як боротися з танками при такому озброєнні, ми погано уявляли. В Зеленопіллі залишили оршанецький підрозділ і висунулися на Бірюкове.

На щастя, наш замполіт, автомобіліст у минулому, розставив машини правильно, без скупчення. Пізніше це врятувало техніку. Були місцеві мешканці, які нам допомагали. Привозили їжу, воду, сигарети. За гроші, але привозили. Потім десантники поїхали в рейд і пригнали покинутий трактор з двадцятикубовою бочкою води для поливу. Радості не було меж. Відмивалися від усюди проникаючої пилюки. Ставити намети сусіди-десантники відрадили одразу: «Ви що? Окопуйтеся!»

З алкоголем було суворо. Пити командири не дозволяли і правильно робили – знали, куди ми потрапили. Коли виставили на КШМ антену для зв’язку і повісили прапор – відчули неабияку гордість. Але це – прямий орієнтир. Першого обстрілу довелося чекати недовго. Органи чуттів загострювалися.

Коли моряки заступали на блокпост – переважно йшов дощ. Під час дощу ніхто не стріляв. Щастило. Вночі з 15 на 16 червня помітили колону важкої техніки зі сторони Красного Партизана з Росії на нашу територію. Командир групи попросив дозволу відкрити вогонь, але отримав команду «відставити». За декілька годин хлопці пішли на блокпост, я залишився в машині. В 00.20 охорона військового містечка помітила «Град». Вночі його видно. Почув команду. Що я міг зробити?

За декілька секунд, кажуть, життя пролітає. Неправда. Думка про одне: якщо осколочне ураження – машина висока, можливо, і врятує. Якщо фугасне – вилетиш. Від прямого попадання не врятує ніщо. Перші п’ять секунд після вибухів, коли горить поле і не знаєш, що ще прилетить, – дуже довгі. Потім одягнувся, зброю, сірники – і в бліндаж. Хвилин за 20 відчуття, що ти живий, переповнювало душу.

Наш кухар – Дмитро Джулай – творив чудеса зі всього, що потрапляло під руку. Коли ворожий снаряд знищив польову кухню, а інтенсивність обстрілів уже не дозволяла надовго виходити з укриття, він продовжив готувати просто в окопі. Годував у декілька змін всіх своїх шістдесятьох бійців. Утім, кільце оточення зімкнулося і нестача провіанту ставала все відчутнішою.  Хліба не було, видавали кільку в томаті і солодкі сухарі. На обід або перше, або друге. Вода і сигарети – на вагу золота. Команда: готовність. Ми у бліндажі сховалися. Після обіду, годині о третій, пішли перші залпи. Всього чотири повних пакети. 160 ракет. Били хаотично. З чотирьох залпів підбили дві машини – Урал і ГАЗ-66 львівських мінометників, які стояли поряд. Майже всі ракети лягли за 100 метрів від нас, в інше поле з правого флангу. Чи то вітер на горі, чи  то Господь допоміг. Тоді мені посікло на машині лобове скло. Аби не гірше.

На Довжанський прибули зранку 20 червня. Коли їдеш на УАЗику, особливого відчуття безпеки немає. Але дорога закінчилася. У порівнянні з Бірюковим тут було краще. Почали окопуватися. Пішов дощ. 22 червня о 4-ій ранку почув «Васильок» (автоматичний міномет). Чотири постріли без проміжку у часі – тільки «Васильок». Касету зарядили. В кут затиснувся. Окоп був виритий правильно, відповідно до технології. За півтора метра чую: свист, вибух. Добре так гримнуло. Я про себе: «О, промахнулися». – Позаду ще дві. – «Не влучили!». – В такому настрої я і сповз. Зранку опам’ятався: живий. Голова, звичайно, боліла.  Після обстрілу часто полюють снайпери. Годині о восьмій дивлюся: наші ходять. Я до них. Побудували бліндаж на вісім людей.

Були комедійні ситуації. Пішли ми в п’ятницю помитися. Наслухалися, що всю ніч приходила важка техніка на Новошахтинськ. Потім уже дізналися: це були курсанти випускних курсів російських артучилищ. Командира, природно, пропустили в душ першим, товариш мій другим пішов. І тут прилетів перший «подарунок». Подумали, що з ПТУРа стріляли. Але ні: за ним другий, та ближче. Ми – бігом. Товариш – голий повністю. В сусідньому бліндажі швидко витерся, одягнувся. Зрозуміли, що обстріл – надовго і б’ють в основному у цей район. Треба було відходити на свої позиції. Ми – перебіжками: тільки пробігли 5 метрів – постріл. Впали. Вибух. Встали, побігли, знову постріл – впали, вибух. Біля арки був бліндаж могилів-подільських вояків. Питаємо: «Хлопці, – можна до вас?». А звідти лайка в декілька поверхів: добротний і виразний солдатський мат: хто у такі моменти що питає? Всередину бігом! Бліндаж був розрахований на чотирьох. З нами бійців у «рукавичці» стало дев’ятеро. Ми з командиром – біля виходу. Чуємо постріл, подаємо команду, усі згрупувалися, в стіни втиснулися, поки вибух не пролунав. Близько години нам було ще некомфортно. Потім почали по черзі курити. Третю годину вже дрімали. Стало настільки байдуже. Помилися, хай йому...

27 липня нас обстрілювали чотири години поспіль. Били прицільно по бліндажах та окопних лініях. Тоді і Сашу Поповиченка поранили. Усе ближче, ближче, ближче, а між пострілами – менше хвилини. Сидимо. 120-й і 152-й калібри. Ствольна артилерія: гаубиці і САУ. Ми порахували, що працювали чотири дивізіони курсантів – кожному по годині відстрілятися. Хвилина – постріл. Дистанція – до п’яти кілометрів. Чули, як гуділи перед пострілом системи САУ, нагнітаючи повітря.  Літав чорний безпілотник. Дуже високо. Збити його не могли. Навіть заряди ЗУ нижче розривалися. Тренувалася сволота на «живих мішенях». Нам би наказ, але відповідати по російській території не можна. Сидимо, а воно усе ближче й ближче. Нас восьмеро в бліндажі. Командир прийняв рішення: після розриву усі відходять на нуль. Гримнуло – і ми помчали, як вітер. До наступного залпу – лічені секунди, тож зупинятися чи, тим більше, повертатися – ніколи. Ми відбігли, і за п’ять хвилин буквально за метр від входу в бліндаж влучив 152-міліметровий снаряд. Секундою пізніше – ще один, метрів за десять. Якби ми там знаходилися – усі загинули б. Могли б добре «дати здачі» в ближньому бою. Але воювати чесно у росіян не прийнято.

Після того, як згоріло декілька машин, я першим набрався нахабства і поставив багатостраждальний УАЗ на пункті пропуску біля самого паркану РФ. По самому нулю не стріляли – боялися влучити у своїх. Російський наряд ніс службу наче все так і має бути. Мені ж головне було зберегти транспортний засіб. Підтягнулися й інші. Скоро утворилася колона машин під парканом нуля КПП.

Потім була команда на відхід. Попрощалися гідно: усю зброю, яку могли, взяли з собою, екіпаж останньої машини забрав прапор за секунду до прощального феєрверку – вибуху, яким було знищено усе, що не змогли вивезти.

Відходили вночі. Хлопці, залишали росія­нам «сюрпризи», як і вони нам. Коли розбирали одну з пошкоджених машин, деякі запчастини виявилися нікому не потрібними. Так у мого УАЗика з’явився другий бак, а в мене – трішки впевненості.

Ми відходили останніми. Чи то попередня колона, якій обстріляли «хвіст», підірвала переправу, чи ворожа артилерія її знищила, але нам довелося їхати полями. Я побачив знак «Мар’їнське лісництво» і зрозумів, де ми знаходимось. У полях пилюка. За три метри нічого не видно. Фари включати не можна. Ішли всліпу, за інтуїцією. Розслабилися лише, коли наздогнали армійців. Думали: минулося, аж раптом – команда: «Нас помітили!» І почалося... Хто як міг, так і виходив. Я віз командира застави. Він каже: «Давай на гашетку! Головне – не зупинятися!». Я прив’язав на бампер артилерійську гільзу, щоби захистити решітку радіатора. Косили нею кукурудзяні та соняшникові поля. Треба було ховатися. Потім знайшли прикриття від куль та осколків між танком і БТРом, що йшли паралельним курсом. Так і летіли під акомпанемент вибухів і кинджального вогню з посадок, між пожежами та осколками, не розбираючи дороги.

Резонатор порвав, кришку фільтра загубив десь по дорозі, але добралися до асфальту. Після цього з Савур-Могили нам навздогін полетіло усе, що можуть вистрелити крупнокаліберні стволи. І шрапнель, і фугаси, і хімія, яка обпалювала обличчя, і «Гради» – все, що у них було. Вирвалися. В Сонячному надали першу допомогу пораненим, заправили автомобілі, нас забезпечили водою і сухим пайком.

Машина їхала уже без лобового скла. Екіпаж в бушлатах, хоч і серед літа (спробуй без вітрового скла кілька сотень кілометрів проїхати не застудившись, а хворіти не можна), обпечені, чорні, брудні бородаті, з подряпаною, забризканою усіма можливими трав’яними соками, гільзою на бампері запиленої машини, але щасливі. У такому вигляді воїни з’явилися в Бердянську, як дикий живий контраст пляжу, людям у шортах і купальниках, самому мирному життю. Це був зовсім інший світ.

Приймаючи автомобіль, водії Одеського загону Морської охорони не вірили своїм очам. Перед проривом УАЗ відмолювали всім екіпажем. Хто ж міг подумати, що старенький розкомплектований всюдихід, який дихав на ладан і не мав шансів доїхати з Одеси до Херсона, здолає тисячі кілометрів фронтових доріг, переживе сотні обстрілів та виснажливий ривок з оточення, вивезе на собі людей, які дбали про нього увесь цей час наче про близького друга, повернеться в рідний парк, та ще і з двома баками. Гільза, що пробивала йому дорогу в полях палаючого Донбасу, вирівняна та відчищена, зараз у музеї Одеського загону Морської охорони. Зберігає пам’ять про бойове братерство вартових морського рубежу, яким довелося зустріти війну серед суходолу, викарбуваними іменами живих героїв і тих, хто
назавжди залишився в бойовому поході.

Популярні розділи та сервіси