Липень чотирнадцятого. Тривожний спомин

НАЗАД
19 сiчня 2016 16:10

Минулого літа наша країна переживала чи не найскладніший етап своєї новітньої історії. Шовіністичний чорносотенний путінський режим після віроломного захоплення Криму, який у силу постмайданної слабкості влади, багаторічного системного руйнування українських безпекових структур та колаборації деяких генералів і офіцерів вдалося взяти без спротиву, вп’явся в український Донбас.

Минулого літа наша країна переживала чи не найскладніший етап своєї новітньої історії. Шовіністичний чорносотенний путінський режим після віроломного захоплення Криму, який у силу постмайданної слабкості влади, багаторічного системного руйнування українських безпекових структур та колаборації деяких генералів і офіцерів вдалося взяти без спротиву, вп’явся в український Донбас.

Одначе тут «легкої прогулянки» не вийшло. Прийшовши до тями, українці почали давати відсіч. Одними з перших, хто став на шляху ординців, були прикордонники. Саме вони понесли найбільші втрати у цей період.

Серед українських Героїв, котрі відійшли у Вічність, – легендарний Ігор Момот, який загинув під Зеленопіллям під лавиною реактивних снарядів, що прилетіли з території Росії. Напередодні цих трагічних подій я у складі пересувного прес-центру Інформаційного агентства Держприкордонслужби перебував у місці ратного подвигу наших воїнів. Сьогодні для читачів газети – короткий і тривожний спомин про те відрядження.

 

Другого липня 2014 року пересувний прес-центр вирушив на буремний Схід. Головним відчуттям була тривога, адже вперше за 23 роки служби у журналістське відрядження довелося виїжджати зі зброєю. Посилювало неспокій і те, що під час попереднього виїзду журналісти Інформагентства потрапили під мінометний обстріл (дякувати Богу без втрат), а автомобіль групи було серйозно пошкоджено. Тому ми їхали на «позиченій», і, як згодом з’ясувалося, не зовсім справній «Ниві», проте сповнені натхнення та бажання дізнатися й розповісти про героїзм прикордонників.

Першим пунктом призначення став Бердянськ, куди ми прибули вночі й за поперед­ньою домовленістю з першою колоною мали виїхати у зону проведення антитерористичної операції. Проте нас не взяли… Як виявилося, про журналістів ніхто не повідомив підполковнику Вадиму Закладному. Офіцер відмовив нам ввічливо, проте категорично, пояснивши, що без команди під час військових дій нікого не братиме. Як з’ясувалося згодом, твердість – головна риса Вадима Олексійовича. Призваний за мобілізацією у званні підполковника на посаду начальника мобільної застави «Оршанець–1», весь особовий склад якої складався лише з мобілізованих, він став одним із кращих командирів першого періоду оборони українського кордону. Нагороджений орденом Данила Галицького та медаллю «За військову службу Україні».

На момент нашого прибуття підрозділ під керівництвом Вадима Закладного вирушав для виконання завдань у точку, що знаходилася поряд з позиціями 72-ої бригади Збройних Сил України за два кілометри від держрубежу навпроти російського хутора Роза Люксембург. Тоді командир ще не знав, наскільки складною й тернистою буде його воєнна дорога: бої з ворогом, втрати побратимів. Зокрема, загине заступник начальника мобільної застави Сергій Лицар.

З 17 вересня 2014 року Вадим Закладний обійме посаду начальника оперативно-бойової прикордонної комендатури «Білгород-Дністровський – 1», братиме участь у розбудові та становленні оперативно-військового відділу «Краматорськ». Він завжди особисто виїжджатиме на рекогносцировки, «нульові» пости та небезпечні затримання. Буде там, де найнебезпечніше і найважче. Тож недарма підрозділ, яким більш ніж півроку командував Закладний, визнано найкращою ОБПК відомства.

Про все це ми дізналися під час інших відряджень, а тоді довелося шукати, як потрапити у зону АТО. Чекати довелося недовго. Туди йшла колона автомобільної техніки з боєприпасами, водою та провіантом для прикордонних підрозділів. І ось уже серйозний інструктаж: одягнути бронежилети, відкрити вікна, патрон у патронник, у разі обстрілу…

...Ми йшли всередині колони, сформованої з вантажівок «не першої свіжості», з примхливими характерами та схильністю до поломок. Замикала колону яскраво розмальована «Нива» (згодом нам доведеться ближче «познайомитися» з цим авто). Її водієм був підполковник Ігор Гізун. Худющий, з постійно невиспаними очима і з «Люсею» в обіймах – так він називав свій АКМС. Такий зовнішній вигляд був природнім для людини, яка майже не їла (отримавши кулю у ситий шлунок, маєш небагато шансів на порятунок) і зовсім мало спала. Це ми змогли перевірити на собі.

Дві години поїздки – і ми у Маріуполі, нещодавно звільненому від сепаратистської наволочі, але ще набитому російськими терористами. Свідченням цього став розстріл 14 червня 2014 року на пост-мосту прикордонної колони. Приклад активності адептів «рускава міра» ми побачили на території управління Донецького загону. Розстріляні автомобілі з вищезгаданої колони із залишками крові наших побратимів, сліди обстрілу з гранатомета спортивної зали, де ночували військовослужбовці мобільної застави… Хлопцям пощастило. Чи то завдяки «професіоналізму» бойовиків, чи захисту янголів-охоронців вони не постраждали. Постріл з РПГ відколов шмат стіни над самісіньким вікном спортзали. Навіть не хочеться думати, що було б з ними за умови влучного потрапляння.

Активність путінських наймитів тоді зашкалювала. Поки наша колона доукомплектовувалася, ми змогли поспілкуватися з тодішнім начальником Донецького прикордонного загону полковником Юрієм Лисюком, який на той момент проводив нараду з командиром 9-го батальйону територіальної оборони полковником Валерієм Куценком. Привід для обговорення більш ніж серйозний: напередодні вночі відбувся обстріл пункту технічного спостереження «Новоазовськ», в результаті якого загинули прикордонники.

Того ж дня були жертви і серед військових батальйону територіальної оборони.

Поповнивши запаси, наша колона вирушила далі. Відносно спокійна територія закінчилася. Всі були максимально зосереджені, вдивляючись у «зеленку» і зустрічний транспорт. Раптом побачили хмару куряви: то на доволі великій швидкості наближалася колона вантажної техніки. З кожною хвилиною ми ставали все напруженішими і неспокійнішими... І тут з’явився перший автомобіль – «Урал», а над його кабіною – здоровенне небесно-жовте полотнище. У кузові – десантура в тільниках з піднятими у вітанні руками…

…Цей візуальний спогад поряд із постаттю дружини з новонародженим сином на руках у вікні пологового будинку та світанком над Атлантикою назавжди залишиться у моїй пам’яті в теці під назвою «Щастя»…

Після тривалої, виснажливої і напруженої подорожі ми прибули до пункту попуску «Успенка». Колись звичайний атрибут цивільного життя прикордоння, жвавий та сповнений емоціями людей, зустрів нас темрявою і тишею. На спробу посвітити потужним ліхтарем я почув дуже ефектне і коротке зауваження не зовсім приємного, але напрочуд мотивуючого змісту. У темряві знаходимо старшого. На той час підполковник Юрій Ратніков вводить у курс справи, додаючи «оптимізму»: сепари нахабнішають, сиплють мінами, диверсійно-розвідувальні групи тримають бійців «Успенки» в постійному «тонусі».

«Командате» Юрій виснажений безперервними сутичками та недосипанням, проте спокійний і впевнений. Розповідає, як виставляє пости проти диверсантів, виловлює навідників мінометів, організовує роботу та побут підрозділу.

Після вечері нам показали найголовніше – місце для сну та укриття, де можна знайти прихисток у разі обстрілу. Сказали, що за планом о четвертій ранку вирушаємо далі. Куди саме, нас не особливо інформують з міркувань безпеки. Підйом відповідно о третій. Оскільки наша «Нива» з великими зусиллями доїхала до «Успенки», прийняли рішення далі не ризикувати. Нам запропонували таку ж саму, тільки яскраво розфарбовану у біле і зелене (я про неї згадував раніше).

Отже ранок, підйом, переносимо речі до нового авто, екіпіруємося, чекаємо команди на виїзд. Вона надходить тільки о сьомій ранку. Вирушаємо з новими попутниками. До нас доєднались ті ж самі військовослужбовці мобільної застави «Оршанець – 1», які не захотіли нас брати у Бердянську. Ось така іронія долі…

Старший колони – підполковник Василь Польовий, керівник сектора «Г» тактичного угрупування «Кордон» (згодом офіцер отримає звання полковника і буде нагороджений медаллю «За службу Вітчизні»). Його «Ленд Ровер», як і наша «Нива», – кольору папуги. Обвішаний бронежилетами він постійно пролітав уздовж колони для координації руху та уникнення нестандартних ситуацій.

Попереду та позаду колони йшли БТРи, а перед переправою у районі КПП «Мар’їнка» нас взялися супроводжувати БМП десантників 79-ої бригади, адже тоді терористи щодня обстрілювали цей вразливий сектор оборони українських військ. Далі нас вів наш БТР з відчайдушним водієм старшим прапорщиком Олегом Іващенком – «Душманом», як його через туркестанське дитинство називали товариші. Саме у його виконанні я побачив неймовірні «піруети» по місцевості, аби уникнути мін і фугасів, зокрема, керування ногами та багато чого іншого. Сам вигляд Олега Івановича не відповідав жодним усталеним стандартам: борідка-еспаньйолка, подарована волонтерами «гірка», шльопанці на босу ногу (потім з’ясувалося, з медичних причин) і хвацько заломлений зелений берет. Нестандартним був і бронетранспортер: чи не єдиний у зоні АТО без білих смуг на корпусі. Така забобонність, а радше професіоналізм Олега врятували багато життів. За це його буде нагороджено медаллю «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою міністра оборони «За військову доблесть». 

Далі було «Дякове» й інші пункти, де ми потроху залишали наші вантажі. Дорогою мали привід порухатися: то «таблетка» застрягне, і ми дружно її штовхаємо, то у житньому полі, набравши колосся під двигун, загориться наша «Нива». Ми гасили її і молилися, щоб їхала далі… 

Кінцевою точкою подорожі став польовий табір поблизу Бірюкового – крайній форпост української присутності на цій ділянці фронту. Якраз перед нашим приїздом тут затримали сепаратистів.

На допиті вони стверджували, що є звичайними місцевими мешканцями і до військового табору зайшли випадково. Проте контакти, фото та відео з їхніх телефонів свідчили зовсім про інше. Ці ворожі лазутчики, а також «бетеер» з відірваною вибухом віссю стали тим «цінним» вантажем, який ми забрали з собою.

Пункт у Бірюковому був взірцем невибагливості та спартанських умов, тож інформацію про ночівлю у набагато комфортнішому таборі біля Зеленопілля ми сприйняли з неабияким піднесенням. Однак при під’їзді до нього від гуркоту зенітних установок та стрілецької зброї ентузіазму поменшало. Ми спішились і зайняли позиції біля дороги. Та на наше щастя, це не був повноцінний бій: як передали по рації, стріляли по безпілотному літальному апарату, що прилетів з російської території. Напередодні вдалося підбити один, однак цього разу по «передвіснику біди» влучити не змогли…

Ми прибули в Зеленопілля 5 липня. А за шість днів за результатами розвідки цих електронних «шулік» по військовому табору з території Росії буде нанесено нищівний удар реактивною артилерією… Звідси у височінь крокуватиме чергова когорта українських патріотів, приєднуючись до Небесних сотень, полеглих за волю Вітчизни…

… А того вечора ми побачили досить добре облаштований табір, де за холодною, але такою смачною перловою кашею і чаєм поговорили з прикордонниками і військовими про їхні справи та польові будні. Зокрема, дізналися про прикордонну династію вже знайомого вам старшого прапорщика Олега Іващенка.

Батько Олега Івановича служив у прикордонних військах, і значна частина його служби пройшла у Середній Азії. Про дитинство серед туркменських однолітків і суворий прикордонний побут, що допомогли сформувати характер, наш герой згадував цікаво і з певною ностальгією.

Придивившись біля багаття, я згадав, де бачив цю харизматичну особу: під час аврального відкриття Алеї прикордонників та встановлення пам’ятника охоронцям державних рубежів саме він був «рушійною силою» цієї, здавалося б, нездійсненної у поставлені терміни місії. Також з’ясувалося, що і до розбудови Музею прикордонної служби і багатьох інших об’єктів інфраструктури Навчального центру молодших спеціалістів у Черкасах він також доклав рук. Того вечора я дізнався, що і рідний брат Олега – прикордонник. Підполковник Ігор Іващенко також бив російських окупантів і сепаратистів у складі Оршанецької мотоманевреної групи під керівництвом легендарного Ігоря Момота, за що його нагороджено медаллю «За військову службу Україні». Із цим офіцерами нам ще випаде зустрітися пізніше. З одним із них, на жаль, – востаннє, та про це згодом…

 Зранку ми вирішили скористатися моментом і поспілкуватися з військовослужбовцями, аби розповісти про них у ЗМІ, та охочих говорити виявилося зовсім небагато. Все ж нам вдалося розговорити майора Андрія Красноштана, заступника начальника сектору «Г», та кулеметника старшого солдата Сергія Михно. Військовослужбовці розповіли про особливості життя та служби у польовому таборі. Під час розмови відбувся прикрий і, як виявилося, пророчий інцидент. Бійці підкреслили, що табір жодного разу не обстрілювали, на що хтось із керівництва сектору (здається, це був начальник штабу) у доволі грубій формі зробив зауваження, мовляв, не накаркайте. На превеликий жаль, він виявився правим…

 А ми після короткого спілкування вирушили у зворотну путь. Цього разу нам довелося тягнути з собою пошкоджений БТР. Це було «геніальне» рішення уже колишнього генерала-тиловика, котрий «воював» здебільшого у Бердянську. Саме за його вказівкою нам довелося на несправному КрАЗі тягнути важку «броню». Наш «технар» Ігор Гізун творив чудеса, щоб на жорсткому зчеп­ленні багатотонна махина могла рухатися. Проте його майстерності вистачило буквально кілометрів на вісім…

Вимушена зупинка. Усі зайняли бойові позиції, майже з ненавистю вдивляючись у навколишню «зеленку». Нарешті хвилин за сорок вдається якось прикріпити броньовану машину і рушити далі. Попереду нас чекав рейд полями Луганщини вздовж російського кордону. Аби уникнути підриву на мінах та фугасах, які щедро розставляли терористичні нелюди, наш направляючий постійно змінював напрям руху. Іноді на певній відстані нам траплялися сліди злочинів російських нацистів: остови підірваних військових автомобілів і броньованої техніки. Особливо вражала своїми неприродними у цих умовах яскравими білою та зеленою фарбами знищена прикордонна техніка. Як кепкування з «європейської моделі охорони кордону».

Дорогою до Дякового нас чекала ще одна пригода, що неприємно полоскотала нерви. На відстані приблизно кілометра з’явилася колона військової техніки. По рації я почув, що вона не відповідає на встановлені сигнали. Ми напружено спостерігали, як то з’являлись, то зникали за придорожніми деревами БТРи та автомобілі. Так тривало хвилин двадцять п’ять, потім колона зникла у лісопосадці. Бог у черговий раз явив нам свою милість…

Прибувши до Дякового, ми вступили у перемовини з Бердянськом і переконали залишити наш броньований «баласт» як стаціонарну вогневу точку. Вирушили далі. Пізно увечері прибули в Успенку. Після декількох днів поїздок з відкритими вікнами полями Донбасу від пилу та сонця ми були схожими на представників племені апачі. Літній душ, а згодом і літній дощ дозволили частково повернути нам європейську зовнішність. У наметі наперекір війні хлопці дивилися чемпіонат світу з футболу. Ми вже блаженно очікували можливості забутись у сні, та наші плани зазнали коригування. Нас запросили на розмову за «чаркою» чаю. Застілля було цікавим: темрява, рясний дощ, накрита у кузові бортового уазика вечеря.

Там я познайомився з прекрасними людьми, яких бачив уперше, а деяких, на жаль, і востаннє… Зокрема, поспілкувався із підполковником Ігорем Іващенком, який тільки-но повернувся з чергового бойового завдання, майором Ігорем Петрівим і старшим прапорщиком Павлом Дяком.

Під час розмови із темряви почули голос: «Хлопці, завтра виїжджаємо, розходьтеся!». «Командир!», – з повагою прошепотіли співрозмовники.

 До борту підійшов чоловік міцної статури з козацькими вусами. Я впізнав полковника Ігоря Момота. Привітавшись представився, і відвівши офіцера вбік, намагався умовити його на інтерв’ю, адже багато чув про безстрашність і доблесть, якими він відзначався у перші дні війни. Та Ігор Федорович був непохитним: «Та ти що! Сепари за мене винагороду дають, а я тут їм сам засвічусь». Якби знати, що я останній журналіст, який спілкується з героєм, напевно ублагав би відверто розповісти про ту війну. Якби знав Ігор Федорович, можливо, захотів би сам поділитися сокровенним з рідними та бойовими товаришами. А тоді ми потисли один одному руки і попрощалися…

…За шість днів, 11 липня 2014 року, полковник Ігор Момот загине смертю хоробрих під шквалом реактивного вогню російських «братів», з якими він, можливо, разом воював у горах Афганістану. А я з колегами готуватиму некролог і пам’ятні матеріали у газету. Наступного дня – 12 липня – майор Ігор Петрів та старший прапорщик Павло Дяк приєднаються до свого командира, підірвавшись на фугасі… А того вечора ми просто обнялися з хлопцями, побажали їм берегти себе та пішли відпочивати.

Наступного дня ми вже були у Бердянську. Поспілкувалися про загальну обстановку із заступником керівника тактичного угрупування «Кордон» начальником допоміжного пункту управління полковником Олегом Цевельовим, полагодили свою багатостраждальну «Ниву» і готувалися до від’їзду.

Тільки з приїздом до Києва поступово прийшло усвідомлення, як нам пощастило побувати у тому пеклі і повернутися неушкодженими. У газетній статті за підсумками відрядження я написав, що іменами наших побратимів називатимуть вулиці й школи, а поколінням росіян та одурманених мешканців Донбасу доведеться пройти тривалий і принизливий шлях деімперизації та дерадянизації, схожий на процес позбавлення нацистської спадщини у післявоєнній Німеччині. І цей процес уже триває.

Росія поступово перетворюється на світового ізгоя, а в Україні створюється нова держава із сильними військовими м’язами, розпочинається боротьба з корупцією, формується власний пантеон героїв. Тому я впевнений: ми переможемо. Не готовий назвати точні терміни, але знаю, що це невідворотно. А головне – коли буде збудовано нову державу та її прикордонну службу, пам’ятати, чиїм здоров’ям і життям за це заплачено. Адже покидаючи нас фізично, ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ у нашій пам’яті й формують цю метафізичну єдність мертвих, живих і ненароджених, що є безсмертною душею нашого народу, який обстоює святе право жити на своїй Богом даній землі.

Популярні розділи та сервіси