Пережити можна все, окрім втрати побратимів…

НАЗАД
13 лютого 2018 13:54

Ми познайомилися з Дмитром у розташуванні мобільної застави Краматорського прикордонного загону восени 2017 року. Для нього йшов 32-й місяць виконання завдань у зоні бойових дій.

Ми познайомилися з Дмитром у розташуванні мобільної застави Краматорського прикордонного загону восени 2017 року. Для нього йшов 32-й місяць виконання завдань у зоні бойових дій.

Володимир ПАТОЛА

До початку буремного 2014 року прапорщик Дмитро Плотніков проходив службу у складі мобільної застави Сумського загону. В один прекрасний момент, згадує вояк, зателефонував командир та повідомив про відрядження на Луганщину. Тоді було ще невідомо, для яких завдань і на який період часу. Запам’яталася фраза, знайома кожному військовому, з якої, власне, традиційно «усе починається»: «Там вам усе пояснять…».

Збірну групу у складі десяти прикордонників відправили в Харків. Там уже були військовослужбовці з інших загонів. Ніхто не знав, куди прямуватиме далі. Невдовзі сформували колону, яку відправили в Луганськ.

Спершу Дмитро з товаришами потрапив на ВПС «Біловодськ». Там побули 3–4 дні, почали облаштовувати блокпост на в’їзді в населений пункт. Потім ніч, підйом за тривогою. Пройшла інформація: «Красну Талівку» беруть в оточення. Хлопці мчать на допомогу побратимам. Проте вже в дорозі, з’ясувалося, що на Талівці усе відносно спокійно, тож колона попрямувала на «Юганівку».

На «Юганівці» воїни спали по 2–3 години на добу в кращому разі, адже треба було нести бойову службу, обладнувати позиції. Дмитру довелося побувати у цьому місці двічі. Перший заїзд туди, згадує прикордонник, пройшов відносно спокійно. Обстріли почалися вже наприкінці ротації.

– Коли нас уперше хотіли обстріляти з мінометів, врятували місцеві мешканці, – розповідає Дмитро. – Наша «база» була в низині. Добрі люди вчасно розказали, що на вершині «встановлюють якусь трубу». Керівництво негайно прийняло рішення зайняти цю позицію. Ми висунулися туди майже всією групою. Хлопці побачили фактично обладнані позиції під міномети, але самих диверсантів уже і слід прохолов. Проросійські терористи, готові були убивати українських воїнів з безпечної відстані, а як тільки справа «запахла» прямим бойовим зіткненням, вдалися до екстреної втечі. Так завершилося перше 33-денне відрядження Дмитра на війну.

Потім – ротація, хлопець місяць побув удома і дізнався, що знову набирають групу в АТО. Разом із двома товаришами, які також уже мали бойовий досвід, прапорщик Плотніков попросив включити його до складу новосформованого підрозділу. Знову «Біловодськ», знову «Юганівка».

– «Юганівку» тоді дуже серйозно обстріляли і практично зрівняли з землею позиції. Ми переночували у тимчасовому таборі в «Біловодську». Підрозділ поділили на частини по 25 воїнів. У складі однієї такої команди я поїхав для охорони табору. Коли ми в’їжджали – він вже був розбомблений. Все палало. Нас розселили по п’ятеро людей у бліндаж, і ми в дві зміни вартували. Я і зі мною ще три бійці щоночі охороняли табір. Вдень виходили в секрет. Підходили прямо до кордону з Росією. Там тече річка Деркул. Біля цієї річки чатували, щоби на територію України ніхто не пройшов. Перших шість днів усе було добре. Нас не обстрілювали, хоча ми кожного вечора чули зі сторони Росії обстріли позицій ЗСУ, які були за нами. На сьомий день почали знову обстрілювати наш табір. Доволі ґрунтовно. Якщо не помиляюся, за зведенням пройшла інформація про 154 постріли по нашому табору. Йшов серпень 2014-го.

27 серпня Дмитро рушив у бойовий розвіду­вальний дозор. Село Колесниківку, яке знаходилося неподалік, зайняли російські терористи. Вони почали вести інтенсивний мінометний вогонь по позиціях українських вартових рубежу. Необхідно було зачистити населений пункт та знищити мінометні розрахунки. Тож колона рушила. П’ять машин: УАЗи Хантери, ЗІЛ, і БТР-80 посередині. Місце на броні БТР-а дісталося Дмитру. В дорозі почалося справжнє пекло.

– Нам з товаришами перед виїздом говорили: «Сідайте в машину, щоби піхота не побила». Проте щось «йокнуло» всередині, і ми сказали, що поїдемо на броні. Тому загиблих, слава Богу, не було. Чудом ніхто крім навідника і водія БТР всередині не сидів. Момент підриву – він такий незрозумілий. Тільки хлопок, і потім лежиш на землі. Зброя полетіла невідомо куди. Потім товариші її знайшли і принесли мені. Я відповзаю від БТР, тому що боєкомплект почав рватися, все це почало горіти. Летіли осколки. Поряд зі мною відповзає боєць. Не пам’ятаю його імені. Говорить, що у нього рука болить під пахвою. Я піднімаю йому руку дивлюся – а там осколок залетів під руку і серйозно розсік тіло. Врятували його, як уже потім сказали лікарі, – жировики. Підбігає якийсь старший сержант зі Збройних Сил і кричить: Забирай групу! Нам треба звідси відходити!».

Армієць зняв з рукавів пов’язки, які хлопці використовували для розпізнання, і передав Дмитру. Той затиснув їх під пахвою пораненого товариша, щоби зупинити кровотечу.

– У водія БТР обгоріли 38 відсотків тіла. Ми його навіть погрузити не могли толком, – продов­жує Дмитро. – З нього шкіра звисала. Молодий хлопець взагалі. Йому на той час виповнився 21 рік. Пам’ятаю, він бронежилетом і всім що було на собі, пригорів до сидіння. А перші слова після вибуху: «Я телефон новий купив. Десь там лежить. Дістаньте мій телефон!». У шоці він не розумів, що відбувається...

Коли обгоріла і проріділа прикордонна колона дотягнула до табору на «Юганівці», хлопці кинулися на допомогу побратимам. Облили їх, чорних від диму й нагару, водою, дали попити та відправили до лікарні. Прапорщик Плотніков наполягав, що не має серйозних ушкоджень і відмовився їхати. Проте офіцери пообіцяли, що його «ніхто не положить» і наказали «передати речі для поранених».

– Зібрали рюкзак, який нібито треба передати, – згадує Дмитро. – Везуть мене в лікарню в Біловодськ, я приїжджаю, піднімаюсь на другий поверх. Там наших розподіляють. Кажу: «Я от тільки речі передати». А мені: «Так-так, речі передати – заходьте, заспокойтеся». Мені тоді так соромно було. Наступного ранку ми з товаришами просилися, щоби нас відправили назад на позиції, але отримали категоричну відповідь: команда згори – їхати в Київ у госпіталь.

Два дні хлопці пролежали в Біловодську. На третій їх гелікоптером доправили до Києва з дозаправкою в Харкові.

– Мене і трьох товаришів відправили в неврологію, – розповідає прапорщик. – Мінно-вибухова травма, черепно-мозкова травма, струс головного мозку і ще там щось…

Дмитро пролежав у госпіталі два тижні. Там, зокрема, допомогли волонтери, подарували нову форму, адже приїхали хлопці зі сходу в чому були. Потім його відправили з госпіталю додому, в Суми. Пішов одразу у відпустку. Оскільки батькам нічого не говорив, вони дізналися про поранення, коли Дмитро вже лежав у госпіталі.

П’ять місяців Дмитро прослужив у Сумах і прийняв рішення знову їхати на схід. Батьки та близькі, коли дізналися, звичайно, були проти. Переконати їх не зміг, тому просто сказав, що прийшов наказ.

– Коли тут таке творилося в зоні АТО, – пояснює чоловік, – я не міг знаходитися вдома. Мене тягнуло туди, де я міг принести якусь користь.

Початок 2015 року. Оперативно-військовий відділ «Краматорськ». Дмитра призначили в мобільну прикордонну заставу. Їздили на зачистки у складі сил спецоперацій, зокрема і в сірих зонах. Були затримання злочинців, причетних до терористичної діяльності. Затримували контрабанду на КПВВ.

– Тоді бойові зіткнення для мене були вже не важкими, – згадує Дмитро. – Якось узагалі тут простіше вже стало. Майорськ постійно обстрілювали, і ми нерідко бували там. Найважче, напевне, дізнаватися, коли побратимів, яких добре знаєш, з ким пліч-о-пліч ніс службу– уже немає серед живих. Це найважче. Інші моменти – все воно переживається. Окрім товаришів, яких уже не повернути…

Найбільше воїна розуміє і підтримує хрещений батько. Він сам прикордонник, учасник бойових дій в Афганістані. Чоловіки спілкуються часто, адже їм не треба зайвих слів, щоби зрозуміти один одного.

Про плани на життя Дмитро під час тієї нашої зустрічі говорив спокійно та упевнено:

– Планую повернутися додому, знайти своє місце там. Чекає кохана Даша. Хочу служити далі, тільки вже на кордоні, не в бойових умовах, щоби рідним було спокійніше. Звикнути до цього для них неможливо. Особливо після підриву. Вони вважають, що це був останній дзвінок. Кожного разу, коли приїжджаю у відпустку – питають: «Коли ти вже повернешся назовсім?». Важко це для них…

Плани прапорщика Плотнікова більш ніж зрозумілі, адже його батько Василь Дмитрович – інвалід першої групи. Все життя працював на заводі. Мати – Ольга Степанівна – вихователька дитячого садочка з 24-ма роками робочого стажу, зараз на пенсії.

Дмитро – чоловік, який має слово. Сказано – зроблено. За два місяці після нашої розмови він повернувся на службу в мобільну заставу Сумського прикордонного загону. Проте і зараз байдики не б’є – тепер він став грозою для порушників уже відносно мирного кордону. Додзвонитися перед випуском матеріалу до нього вдалося не одразу. Адже кулеметник уже більше десяти днів практично «живе в машині» під час чергового відрядження на кордон.

Побажання для побратимів у Дмитра коротке, але душевне:

– Хлопцям бажаю, щоби все, що зараз відбувається, якнайшвидше закінчилося і всі повернулися до своїх сімей. Тому що кожній матері й кожній дружині складно відчувати те, що їхні близькі знаходяться далеко від них і в такій небезпечній ситуації.            

На знімку: Прапощик Дмитро Плотніков (праворуч) із бойовим побратимом на позиції в районі КПВВ «Майорськ». Літо 2017 року

Популярні розділи та сервіси