Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
18.10.2016
a
a
a
Загартований вогнем

 

Сьогодні капітан Вадим Підручний – офіцер одного з відділів прикордонної служби Мукачівського загону. Він небагатослівний, не любить демонструвати емоції, розповідати про війну, уникає розмов про політику, однак вже з перших хвилин справляє враження надзвичайно надійної та серйозної не за віком людини. Командир, який після декількох місяців бойових зіткнень і обстрілів вивів усіх своїх людей із оточення живими та без важких поранень, не вважає, що зробив щось особливе. За таких обставин, на його думку, довелося діяти багатьом.

 

 

Вадим народився у мальовничому містечку Чортків на Тернопільщині. Ще в школі хлопець почав серйозно задумуватися над вибором професії. Його батько Леонід Ришардович – кадровий військовий – починав службу льотчиком, виконував завдання в Афганістані, служив у Білорусії, Росії та Німеччині. Не залишився полковник Збройних Сил України Леонід Підручний осторонь і в розпал АТО: брав участь у бойових діях на Дебальцевському плацдармі до ротації наприкінці грудня 2014 року.

Зваживши, що особливості кочового життя та інші труднощі уже не можуть його здивувати, Вадим вступив до Львівського військового ліцею імені Героїв Крут. Хлопець не шукав легких шляхів: 2006 року пішов на строкову службу і став прикордонником. Не роздумуючи, у Великих Мостах підписав контракт, а 2007 року вступив до Національної академії Держприкордонслужби.

За розподілом Вадим потрапив до Донець­кого прикордонного загону. Проходив службу неподалік Іловайська. Спочатку тут було дещо незвично, оскільки сам із Західної України, а на Донеччині здебільшого усі говорили російською. Утім, інтенсивне службове навантаження не залишало часу відволікатися на деталі. Життя і служба йшли встановленим ритмом. Російську гібридну інтервенцію він зустрів на посаді начальника прикордонного поста «Побєда».

– У березні 2014 року, після псевдореферендуму в Криму, ми з іншими офіцерами у першу чергу, практично одним вагоном, відправили свої сім’ї до батьків, – згадує Вадим. – Так діяти легше. Звичайно, рідні хвилювалися. Батько поставився з розумінням. Я намагався раз в один–два дні телефонувати, повідомляти, що все нормально. Багато по телефону не можна було говорити, оскільки остерігалися прослуховування. Проте потім навіть для такого щоденного дзвінка часто не було можливості.

Спочатку до підрозділу під’їжджали представники ДНР, пропонували перейти на їхню сторону, на що отримали категоричну відмову. Згодом навпроти ділянки відповідальності прикордонного поста «Побєда» з російського боку розгорнулася рота десантників. Так було і з сусіднім постом «Василівка», а також з багатьма іншими. Місцеві мешканці почали акції блокування. Вимагали не втручатися в суспільно-політичні питання і фактично не творити перешкод беззаконню. «Ви собі охороняйте кордон, а все, що трапиться, – вас не стосується». Негативна відповідь вартових рубежів, як і пряма обіцянка діяти відповідно до законодавства при спробі нападу на ввірені об’єкти, адептів «руского міра», звичайно, не зупинила. Тривога наростала, і в повітрі запахло війною.

– Спочатку мітингували в основному звичайні люди, які проживали в селі Побєда, – продов­жує офіцер. – Далі через нашу ділянку з території РФ вели вогонь артилерія і реактивні системи залпового вогню по Гранітному та Авмросіївці. Рота ВДВ, яка стояла навпроти нас, кордон не перетинала. Вони окопалися метрів за 200 і вели спостереження. Ми, зрозуміло, спостерігали за ними. Намагалися не провокувати одні одних.

Тоді, незважаючи на вкрай напружену обстановку, вартові рубежу ще контролювали ситуацію та не допускали порушень кордону.

– Наш підрозділ обстріляли 23 серпня близько п’ятої ранку, – розповідає Вадим. – Хвилин 20 безперервно працювали міномети і гранатомети ворога. Коли обстріл завершувався, наряди, які були на кордоні, передавали, що в нашу сторону рухаються танки і «Град». У нас було хвилин 40, щоб вийти. Ми перемістилися в поля, згодом – до сусіднього підрозділу «Михайлівка», де зайняли оборону.

Перед військовослужбовцями з числа місцевих, які не могли евакуювати усіх своїх родичів постав особливо важкий вибір. Фактично їхні близькі стали заручниками терористичної агресії. З одного боку – обов’язок, з іншого – життя рідних. Таких контрактників вийшло з оточення тільки четверо. Інші залишилися. Були, на жаль, і ті, хто примусово чи добровільно перейшов на бік ворога. Один із дільничних інспекторів потім виконував роль начальника застави у сепаратистів. Залишився старшина, інспектори прикордонної служби. Люди, у яких Вадим не міг бути впевненим повністю – проривалися разом із підрозділом. Частина тих, у кому не сумнівався, вчинили якраз навпаки.

У той же час, чотири десятки призваних під час першої хвилі мобілізації, вийшли усі до єдиного. Спочатку здавалося, що толку з них не буде. Але вже за якийсь час мобілізовані виконували свої завдання не гірше, ніж контрактники, які прослужили на посту по 10–15 років. Ніхто із хлопців не пиячив, не покинув пост та не відмовився щось робити. Нерідко роботу чи завдання, яке отримував хтось один, одразу бігли виконувати декілька воїнів.

Та часу для особливих радощів чи розчарувань не було. Противник почав активну повіт­ряну розвідку. Російські дрони будь-якої пори досліджували позиції, озброєння та техніку.

У липні 2014-го року під час перевірки лінії державного кордону наряд на чолі з Вадимом виявив безпілотник РФ на малій висоті. Вартові рубежів кинулися слідом за шпигуном. Чи то ворожий оператор запанікував і допустив помилку пілотування, чи у дрона просто сіли акумулятори, але знайдена уже на землі крилата машина стала трофеєм українських воїнів. На карті пам’яті виявилися фотографії нашої місцевості та позицій. Дрон передали вищому командуванню, і він став одним із доказів терористичної активності росіян на Донбасі.

– Спочатку було дуже страшно, – згадує Вадим, – потім, коли обстріли з важкого озброєння та перестрілки стрілецькою зброєю відбувалися практично щодня, стало, як це не дивно, легше. Додавало сил те, що в найважчих обставинах люди слухались і діяли.

Побратими і зараз підтримують теплі стосунки, телефонують один одному у свята. Недаремно кажуть, що хоробрі мають щастя: усім вдалося вийти живими. Обійшлося і без важких поранень.

Поряд із воїнами  чесно несла свою службу безпородна, але вірна собачка з промовистою кличкою Фішка. Вона завжди давала знати, що поряд чужі. Причому не тривожила бійців даремно. Це характерно майже для кожного відділу. Навіть там, де не було службових собак, усі старалися мати таких песиків. Вони і в наряд ходили разом з бійцями.

Частина місцевих мешканців допомагала українським воїнам. Приносили воду, хліб, «тушонку». І їх було багато. Відсотків 70 місцевих хотіли залишитися в Україні і не сприймали ніякого «руского міра». Переважно прагнули в Росію старші люди, які думали, що їм там буде краще. Вважали, що зможуть спокійно ходити через кордон у гості до російских однолітків, як за часів Радянського Союзу. Цього не сталося. За півтора–два місяці після виходу вартових рубежу туди прийшли представники регулярних військових частин РФ. На вигляд – якути. Встигли наробити безладу в селі і «прославитися» зловживаннями стосовно місцевих.

Вже після тих буремних подій Вадим усвідомив, що кожне спілкування з батьками, дружиною могло бути останнім. Тому зараз офіцер намагається частіше телефонувати додому, при нагоді – зустрічатися. Їздити стало ближче. Раніше, як і більшість із нас, він думав, що батьки будуть завжди. Тепер став цінувати і життя, і рідних. Мабуть, подорослішав. Чоловік не вважає, що щось у його житті змінилося кардинально. Жартує: хіба що полисів більше.

– Був у нас сусідній підрозділ – пост «Василівка». Під час обстрілу другий поверх впав на перший. Загинули п’ятеро військвослужбовців. Старшина Філіпов, коли на них напали, почав переслідувати ворога і нарвався на фугас. Це була перша смерть недалеко від нас. Виразно чули розриви Іловайського «котла». Все відбувалося кілометрів за 30. Ми фіксували стрільбу з території РФ. «Град» достатньо добре видно, тому знімали відео, збирали доказову базу, передавали інформацію, – згадує офіцер.

Щоразу, переживаючи ті події, капітан Підручний не залишає надії, що це останній військовий конфлікт проти України. А син, коли підросте, сам обиратиме свою долю. Утім Вадим очікує, що він також захоче стати військовим – піти шляхом батька й дідуся.