https://nakipelo.ua/ia-stala-zhorstokishoiu-interv-iu-z-vijskovosluzhbovytseiu-ta-mamoiu-ianoiu-sakhno/

24 лютого «рускій мір» зухвало увірвався в життя українців. Історія кожної людини — унікальна, і всі об’єднує загальний біль. Проте війна — не привід припиняти жити.

Яна Сахно вступила до лав прикордонної служби у січні 2021 року. Коли почалася війна, жінка вивезла дітей з Харківщини, а потім повернулася додому боронити наш регіон від окупантів. Ми поговорили з військовою про перші дні повномасштабного вторгнення росії, про материнство та жінок на війні.

Яно, доброго дня. Звідки ви територіально?

Я живу у Вовчанську, зараз це Чугуївський район області, там дуже гарно. А народилася в селі Землянки біля Вовчанська. Місто це окуповане з перших днів, навіть з перших годин. Ситуація там вкрай важка, люди потребують допомоги в усіх сенсах: моральному, гуманітарному.

Як ви стали прикордонницею?

Це було несподівано навіть для мене. Я сиділа вдома, шукала роботу, адже маю різні спеціальності. Знайомі запропонували: «Можливо, прикордонна служба?». А в мене є випускні альбом і касета. Нас тоді запитували про мрії, і я сказала: «Служити в армії». Дійсно тоді так сказала. От я і подумала, а чом би й ні. У мене не було ніякого страху. Спитала у домашніх, мені відповіли: «Хочеш — спробуй». Я подала документи та призвалася до нашої армії. Рік і п’ять місяців уже в ній, з них чотири — на війні.

Як ви дізналися, що росія вдерлася на всю територію України?

Це було вранці 24 лютого. Ми ще спали, коли чоловіку прийшло повідомлення, що терміново викликають на службу, бо почалося вторгнення рф. Ми бігом зіскочили з ліжка. Я почала вдягатися, натягнула термобілизну (у ній ще дві доби проходила, не знімаючи). Він швидко одягнувся. Я в кухні схватила перше, що знайшла поїсти. Тільки відкрила двері на вулицю, почула вибухи в нашому місті. Так ми зрозуміли: це війна.

Хоча кажуть, що військові — зібрані люди, знають, що робити, нам спочатку було не зрозуміло. Я побігла будити сусідів. Чоловік сказав збирати та вивозити дітей. Я подзвонила сестрі, вона зібрала своїх дітей та привезла мого сина, який був у неї вдома. Зателефонувала мамі. І так ми роз’їхалися: чоловік поїхав на службу, а я вивозила дітей і маму. Усього п’ятеро дітей: у мене рідних дітей двоє, у чоловіка є доросла донька. Ще вважаю рідними діток сестри — це також мої діти.

Якими для вас були перші дні повномасштабної війни?

Це був час спонтанних рішень. Коли виїжджали, забирали старшу доньку, Дашу, вона живе на Північній Салтівці. Ми заїхали на 602-й мікрорайон, підняли голови та побачили, як летять ракети, зокрема сигнальні. Аби не лякати дітей, я сказала їм лягти в машині (у нас не було сидушок, діти їхали на полу) і не виглядати з вікон, щоби поліція не побачила їх. Насправді я хотіла, аби вони не бачили жаху на вулиці. Маленька донька була з перелом хребта, вона лежала просто на піддоні в машині.

Так неочікувано почалася наша подорож на Захід. Ми були в дорозі дві доби та три години. Ніде не зупинялися, навіть туалет був у машині: обрізали п’ятилітрову баклажку та користувалися по черзі. Ми намагалися якнайдалі від'їхати. Була суцільна черга машин. З Холодної гори в Харкові до Львова ми їхали постійно в колоні. Чергу неможливо було об’їхати. Якщо від’їдеш десь убік, повернутися неможливо, бо всі люди намагалися не зупинятися.

Я не була схильна покидати місто. Це чоловік наполіг, сказав: «Дура, в тебе лежача дитина, взагалі купа дітей, у тебе мати. Сідай та їдь із ними». Щойно ми дісталися села, де нас прийняли, я почала дзвонити та питати, як мені повертатися на службу. Але керівництво сказало сидіти там, поки не буде команди. У нас жінок у першу чергу не залучали до військових дій, викликали чоловіків. Не знаю, правильно це чи ні, але в нас гарне керівництво, і воно прийняло таке рішення.

Були істерики, бо хотілося повернутися. Але я вирішила чекати, хоча було важко. Коли прийшло усвідомлення, що відбувається в країні, ми почали збирати гуманітарну допомогу моєму відділу, хлопцям. І так я вперше повернулася, привезла допомогу. Так було ще раз, а на третій — я залишилася. Сестра з чоловіком привозили нам допомогу з Львівської області, а я з 26 березня була вже вдома.

Коли відчули полегшення, видихнули від напруження?

Мені ставало легше, коли я обдзвонювала людей та шукала допомогу нашим хлопцям. Коли привезла допомогу в Харків, відчула полегшення. Я знала, що зробила крок для допомоги державі. Зараз так само. Хоча ми, жінки, не на передовій, не ведемо обстріли, але все одно наближаємо Перемогу. Якщо ми всі (не лише військові, а й цивільні) будемо щось робити, складувати ці маленькі пазли, це її пришвидшить.

Помічали, як війна позначилася на дітях?

У перші години, коли сестра з чоловіком привезли мого сина, я Саші сказала швидко збиратися, сама хапала щось, постелити дітям в машині. Пам’ятаю, заскакую в хату та кричу: «Саша, ти чого ще не зібрався?». А він каже, що нікуди не поїде: «Ти їдь із Ліаною, а я буду оберігати хату». Я починаю злитися, а він додає: «Мамо, у мене готовий рюкзак». Я здивувалася. Уже в дорозі з’ясувалося, що він чув у новинах, що ситуація напружується, наші розмови, і потай готувався. Тобто він став дорослішим. Коли збиралися, був скандал, ми ледве всадили Сашу в машину. У дорозі ще були приступи істерики, бо ми змусили його їхати.

Зараз Саші, напевно, найважче, бо мами поруч немає. Коли говоримо телефоном, він турбується та просить нікуди не лізти. Якось він плакав і питав: «Мамо, а що я робитиму, якщо раптом бахне в тебе?». Я заспокоювала: «Сашка, та нічого не бахне, навпаки, це ми їм як бахнемо». Він переживає, що його рідний батько залишився на окупованій території. Батько дзвонить десь раз на тиждень. Виходить десь на гору, щоби спіймати зв’язок. Саша чекає на ці дзвінки.

Донечка стала більш патріотичною, на всіх малюнках у неї є прапорці, жовтий та блакитний кольори. Раніше у неї все було рожеве, а зараз навіть просить резиночки купувати блакитні та жовті. Навіть фото є, де одна косичка така, а інша — така. Уже зняли корсет, бігає з хлопцями, гуляє. Вона ще дитина, їй головне, аби було з ким гратися, було весело, щоби якийсь смаколик принесли.

Чи змінилося ваше сприйняття війни за майже чотири місяці?

Я стала більш жорстокою. У перші дні, коли бачила в інтернеті фото мертвих молодих хлопців, окупантів, мені було їх шкода. Мабуть, спрацював материнський інстинкт, що це чиїсь діти, я уявляла, як якісь мамі скажуть, що її син загинув. Я розуміла, що вони тут не мали бути, та як матері було шкода. Зараз таких почуттів немає. Тим більше, зараз окупанти знають, де вони, що роблять, це вже усвідомлено.

Коли вам було найскладніше?

Такі моменти були після кількох днів у Львівській області. У мене був приступ істерики, я відчувала себе зрадницею, бо покинула службу. Я не знала, що робити далі, куди подіти дітей, коли я повернуся на службу. Мені було шкода діток, вони перебували в важкому стані. Ще один з тяжких днів був, коли накрило наших хлопців, загинуло багато знайомих. Коли я дізналася про обстріл, вийшла на кухню, і попросила чоловіка сестри налити мені випити. Я не могла дати собі ради тоді. Третій переломний момент у душі стався, коли почалися обстріли у Вовчанську (за кілька днів до нашої бесіди — ред.). Для мене там все рідне. Навіть якщо постраждає якесь дерево, шкода.

Потрапляли під обстріли?

Ні. Недалеко від нас прилітало, страшно було. Біли в підвал, аж п'яти прилипали. І вночі прилітало так гучно, що ми підскакували, ховалися, пам’ятаючи правило двох стін. Є моменти, коли розумієш, що треба трошки поберегтися.

Багато жінок разом із вами служить?

На Харківщині служить багато жінок. У нас чудові жінки, вони не бояться нічого. У моєму відділі їх десь десять. Усі бойові, дадуть відсіч кожному, навіть сильному кремезному окупанту. «Баби — вогонь». А як не обороняти країну? Кожна мама, якщо її дитині буде загроза, стане на захист. А це наша країна. Не бачу потреби розділяти дівчат та хлопців. Звісно, у деяких ситуаціях дівчатам складніше, але все можливо.

Чи думали, що люди в Харківській області об’єднаються проти ворога попри негласну думку, що в регіоні багато мешканців говорили російською та були прибічниками росії?

Якщо чесно, для мене немає різниці: один так розмовляє, другий — інакше. Ми всі тут живемо, ми всі українці. Так, ми знаходимося на кордоні з росією, у нас суржик із російськими словами. Хтось живе ближче до Польщі, там суржик с польськими словами. Але саме в Харківській області багато російськомовних людей стали патріотичними. Їм важко, коли вони хочуть перейти на українську, але вони намагаються. Є люди, які ведуть сторінки в соцмережах українською. Це приємно.

Ми з вами вперше зустрілися на виставці дитячих малюнків у Будинку Нюрнберга. Ви розповідали, що військовим пишуть дітки з усієї країни. Яку ще підтримку відчуваєте?

Так, листів дитячих багато надсилають. Навіть коли дорослі чоловіки читають ці листи, у них сльози на очах. Знаєте, це як дотик з дому. Звісно, не можу казати за всіх, у кожного власні відчуття, але це приємно. І від волонтерів є підтримка.

Донька щоранку пише «Я тебе люблю», бажає доброї ночі. Як знаходить якусь квіточку або малює щось, фотографує та надсилає: «Мамо, це тобі». Саша завжди питає, як день пройшов, чи бахкало. Від сина більш доросла турбота. Усі їхні слова гріють душу.

Взагалі все підтримує, ми на своїй землі. Я не можу собі уявити, що буде інакше. Я вірю тільки в те, що буде Україна.

Ви служите з чоловіком в одній структурі. Хвилюєтеся один за одного?

Звісно. Він навіть не розповів мені, що їх накрило, бо знав, як я переймаюся, дізналася від інших. Хвилююся не лише за нього — за всіх, вони зараз усі рідні. Напевно, в усій Україні зараз усі військові та цивільні — рідні.

Чи були сумніви, що наша країна може не вистояти?

Були моменти, коли я думала: росія — друга армія світу, як кажуть, живої сили в них більше, і техніки, зброї — теж. Такого плану були думки. Але щодо знищення України як нації — ні. Над нашею душою перемоги не може бути ніколи.

Що перше зробите після Перемоги?

Я дала собі обіцянку: заберу дітей, ми повернемося додому, навіть якщо не залишиться будинку, я вже готова до цього. Зберемося всі разом і поїдемо до моря. Не знаю чому, але мені так хочеться.