Останнім часом події на східному кордоні України привертають до себе неабияку увагу суспільства. Від різних вітчизняних політиків лунають прямі звинувачення прикордонників у бездіяльності, через яку крізь українсько–російський державний кордон на територію країни масово потрапляють зброя та бойовики. Про те, наскільки це відповідає дійсності й яка насправді складається обстановка, розповідає начальник Луганського прикордонного загону полковник Сергій Дейнеко.​

Останнім часом події на східному кордоні України привертають до себе неабияку увагу суспільства. Від різних вітчизняних політиків лунають прямі звинувачення прикордонників у бездіяльності, через  яку крізь українсько–російський державний кордон на територію країни масово потрапляють зброя та бойовики. Про те, наскільки це відповідає дійсності й яка насправді складається обстановка, розповідає начальник Луганського прикордонного загону полковник Сергій Дейнеко.

 

 

– Сергію Васильовичу, наскільки нині органи державної влади кон­тролюють те, що відбувається у регіоні?

– Я би сказав, що про реальний контроль ситуації сьогодні поки що говорити не варто. У області почастішали розбійні напади із застосуванням автоматичної зброї, убивства та грабежі. На створених «Луганською народною армією» блокпостах процвітають мародерство та бандитизм. Невідомі озброєні люди регулярно зупиняють легковий автотранспорт і транспортні засоби, які завозять до області пальне та продукти. І часто такі примусові зупинки обертаються насильницьким заволодінням автомобілів.

– Що вчиняється стосовно прикордонників?

– Нашим співробітникам неодноразово висувалися ультиматуми щодо складання зброї та переходу на бік так званої Луганської народної республіки. Є озброєні напади на підрозділи, прикордонні наряди, а також захоплення зброї. Відбувається блокування пунктів пропуску. Постійно залякуються члени наших сімей. Прибуття персоналу до місць несення служби громадським транспортом стає небезпечним. Ускладнена висилка прикордонних нарядів на «зелені» ділянки. І вкрай непрос­то організувати підвезення до підрозділів продуктів харчування та пального. Суттєво обмежено можливість використання у разі ускладнення обстановки додаткових сил і резервів.

– Така картина складається скрізь, чи десь є напруження вищим?

– Проблеми у тій чи іншій мірі є по всій лінії держкордону. У будь-­якому місті у будь-­яку мить може статися усе що завгодно. Утім, найбільшу насторогу викликає стан справ на відділах «Дякове», «Бірюкове», «Свердловськ», «Краснодон», «Станично­Луганське» та «Красна Талівка».

Так, ВПС «Станично­Луганське» днями довелося витримати тригодинний бій із терористами, які після висунення ультиматуму наважилися йти на штурм із застосуванням автоматичної, снайперської зброї та гранатометів. У результаті ми відбили наступ, але маємо кілька поранених.

– Наскільки взагалі реально задіювати резерви тоді, коли на дорогах стоять незаконні блокпости…

– Звичайно. Автошляхами у південній частині Луганської області пересуватися без перешкод не виходить. Тому використовуємо просілкові дороги, які пролягають поблизу кордону та рокади. На півночі регіону ситуація краща.

– Ті, хто береться судити про луганські події з Києва, звинувачують прикордонників у кращому разі у слабкодухості, а то й відверто – у зраді. Яким є моральний дух прикордонників справді?

– Не наша справа коментувати безпідставні заяви політиків. Скажу лише про те, що бачу на власні очі – незважаючи ні на що, військовослужбовці загону залишаються на бойовому пос­ту, роблячи все, що в їхніх силах. Прикладом цього є також рішучі та впевнені дії  складу прикордонних нарядів ВПС «Краснодон», «Свердловськ», «Бірюкове» по недопущенню порушень державного кордону України поза пунктами пропуску колонами автомобілів КамАЗ. Чи те ж затримання зведеним загоном терористів з арсеналом зброї поблизу пункту пропуску «Довжанський».

Відзначу, що жоден відділ прикордонної служби загону як бойову одиницю не втрачено. Навмисних зрадницьких дій немає. Люди сповна проявляють мужність, вірність Присязі та великий професіоналізм. Тож хоча наші можливості й суттєво обмежені, але навіть й за цих непростих умов вдається бути величезною перешкодою для надходження з Росії зброї та бойовиків.

– Але ж горезвісні КамАЗи таки через кордон прориваються…

– Саме прориваються із боєм, несучи втрати, а не безперешкодно потрапляють на територію України. Це для них зовсім не безпечна прогулянка.

– Раніше відносини із російськими колегами­-прикордонниками розглядалися як робочі й конструктивні. Що відбувається зараз?

– До початку цих подій ми співпрацювали цілком нормально і вирішували усі робочі питання. Але сьогодні я такого, на превеликий жаль, уже сказати не можу.

Зрозуміло: те, що нині відбувається на кордоні повз увагу російських прикордонників пройти не могло. Утім, є заява про те, що оприлюднені нами факти проривів із їхнього боку Управлінням прикордонної служби ФСБ по Ростовській області не підтверджуються. Та й загалом, уже починаючи з квітня від суміжної сторони жодної інформації щодо підготовки до здійснення правопорушень на державному кордоні не надходило.

– А наскільки Ви задоволені рівнем взаємодії із підрозділами інших силових структур, які беруть участь у антитерористичній операції на Донбасі?

– Знову ж таки потрібно виходити з фактів. Про здійснення проривів з боку російської сторони ми інформуємо керівництво штабу антитерористичної операції негайно, а коли є випереджувальна інформація – й заздалегідь. Проте украй потрібна допомога чомусь не надходить. Можливо, міжвідомчий бар’єр є занадто високим. Хоча за дієвої підтримки із боку Збройних Сил усе могло б скластися інакше…

– Інколи можна почути, що люди на відділах покинуті у небезпеці напризволяще у той час як командування – від загону й вище – живе зовсім іншим, відірваним від реалій життям…

– Скажу лише, що серед поранених під час відбиття штурму на відділі «Станично­Луганське» – начальник управління прикордонної служби Адміністрації генерал­майор Валерій Суботін. Тож розмова про те, що хтось воює а хтось ховається у кущах – це лише плід фантазії того, хто не уявляє сьогоднішніх реалій Донбасу.

– Скажіть, будь ласка, а як проявляє себе поповнення, яке надійшло на кордон у рамках мобілізації?

– Від початку ця категорія військовослужбовців, яка прибула на доукомплектування підрозділів охорони кордону, пройшла серйозну теоретичну та практичну підготовку. Не обминули ми й заходи патріотичного виховання та спрямовані на формування рішучості дій у разі збройного вторгнення на територію України та нападу на прикордонні наряди. Тому на сьогодні мобілізовані
повною мірою готові до виконання завдань на кордоні.

На підтвердження цього наведу нещодавній бій із терористами дванадцяти таких військовослужбовців на чолі з першим заступником начальника ВПС «Бірюкове» майором Олександром Савенком.

– Як організовано медичне забезпечення відділів, які перебувають майже в оточенні? Як туди доставляється усе необхідне?

– У кожному підрозділі є медпрацівники, які надають першу та невідкладну допомогу і мають для цього усе необхідне. Також налагоджено взаємодію із найближчими медичними установами, які надають спеціалізовану допомогу та, у разі необхідності, спеціалізована та високоспеціалізована меддопомога надається обласною клінічною лікарнею у місті Луганськ.

Забезпечення продовольством та іншими матеріальними засобами здійснюється за безпосередньою допомогою Східного регіонального управління, північною ділянкою загону та транспортом, який надається місцевим населенням прикордоння.

Утім, запаси всього необхідного, по можливості, у відділах було створено заздалегідь.

– Сергію Васильовичу, а зброя та боєприпаси у блокованих підрозділах є у достатній кількості?

– У достатній. Про це ми теж подбали ще до початку активної фази подій. Хоча нагальною є потреба у забезпеченні особового складу загону бронежилетами, технічними засобами охорони кордону, а саме – приладами нічного бачення та нічної стрільби, а також переносними тепловізійними комплексами.

– Який настрій панує у сім’ях прикордонників? Для них­то небезпека подвійна…

– По­перше, ми спільно із правоохоронними органами та структурою внутрішньої безпеки намагаємося убезпечити військовослужбовців та їхніх рідних. Тим більше, ці люди готові терпіти великі складнощі, оскільки розуміють що справжній спокій прийде до їхніх домівок не раніше, ніж це відбудеться у регіоні.

Але ж попри всі проблеми, ми, звичайно за наявності умов, намагаємося давати людям можливість проводити час у колі сім`ї.  

– Чи змінилися відносини прикордонників із місцевим населенням? Хто блокує підрозділи – місцеві чи приїжджі?

– За обставин, що склалися, важко та незручно всім. З одного боку вільне життя жителів прикордоння обмежено режимними заходами, які зобов’язані проводити ми. З іншого – дошкуляють сепаратисти. А ще, наприклад, внаслідок блокування та підпалення пункту пропуску «Ізварине» люди тимчасово не можуть вільно пересуватися через кордон, вирішувати особисті питання та відвідувати своїх рідних у Росії.

І в цілому, на жаль, особливої готовності надавати нам допомогу в населення, за невеликим виключенням, сьогодні немає. Прикро, проте ідеї штучної «федералізації» та створення «Луганської народної республіки» тьмарять свідомість багатьох луганчан. Звичайно, ми щосили цьому протидіємо.

На півночі області ситуація краща. Місцеві жителі до прикордонників тут лояльніші та, майже як і раніше, подають нам необхідну для служби допомогу.

 Тож, підсумовуючи нашу розмову, хочу запевнити, що країні не має бути соромно за тих, хто захищає її східні кордони. Але є потреба у тому, щоб максимально звернути увагу на процеси, які відбуваються тут. Адже у справі, напряму пов’язаній із збереженням територіальної цілісності України, помилок і прорахунків бути не може.