Життя Володимира Ганчева розколоте навпіл. «До війни» він встиг лише закінчити технікум, відслужити строкову службу, повернутися до рідного приазовського містечка Приморськ, знайти роботу та почав потроху будувати свою чоловічу долю. Навіть створити родину не встиг. Та й куди, власне, поспішати, тобі лише двадцять шість.

Життя Володимира Ганчева розколоте навпіл. «До війни» він встиг лише закінчити технікум, відслужити строкову службу, повернутися до рідного приазовського містечка Приморськ, знайти роботу та почав потроху будувати свою чоловічу долю. Навіть створити родину не встиг. Та й куди, власне, поспішати, тобі лише двадцять шість.

Інший відлік часу пішов із 30 березня минулого року, коли Володя отримав повістку про мобілізацію. Уже наступного дня він був призваний до прикордонної служби і зрештою потрапив до Донецького загону, де отримав призначення до підрозділу у селищі Седове. Основне завдання – нести службу на пункті технічного спостереження «Обрив» – найпершому від кордону з Росією. У службу втягнувся швидко. Адже солдатська лямка – знайома, стосунки у колективі – цілком нормальні, обстановка навколо – напружена.

Проте усе змінилося буквально за мить. Уночі 5 липня на розташування посту здійснено напад. І вільна зміна, де був і Володимир, на чолі з офіцером виїхала на допомогу товаришам.

Утім, зарадити було важко. Противник підійшов з боку Росії (більше немає звідки) на катерах, здійснив висадку й почав обстріл будівлі ПТС з різних напрямків із використанням мінометів, гранатометів та стрілецької зброї. Усе це відбувалося у повній темряві. Тож оборона будувалася практично наосліп.

Раптом у приміщення, де займав позицію солдат Ганчев, потрапила ворожа міна (а може й граната). Один військовослужбовець загинув на місці. Володимир же відчув пронизливий біль і знепритомнів. До тями прийшов уже під завалами, які розбирали мешканці сусіднього села. Вони його, власне, й витягнули.

Карета швидкої допомоги, не ризикуючи потрапити під обстріл, чекала за декілька кілометрів. Тож добровільним рятувальникам довелося відвезти поранених туди, де для лікарів було безпечно їх прийняти. Уже в Новоазовській районній лікарні, куди зрештою доправили постраждалих, з’ясувалося: ситуація дуже важка. Серйозних ушкоджень зазнали обидві ноги, грудна клітка та ліве плече бійця. І якщо із рештою ушкоджень ще можна було упоратися, то щоб врятувати молоде життя, ліву ногу довелося вище коліна ампутувати.

За три дні Володю з іще одним пораненим у тому бою було евакуйовано до Центрального клінічного госпіталю Держприкордонслужби в Києві. Тут його оточили увагою й персонал, і волонтери, які намагалися максимально зарадити чоловіку, який безповоротно втратив здоров’я, захищаючи Україну. Після курсу реабілітаційного лікування пацієнта перевели до протезного підприємства, де йому було підібрано замінник живої ноги.

За свій єдиний бій солдат Володимир Ганчев був удостоєний високої державної нагороди – ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороджувати героїв до госпіталю приїхав тодішній керівник відомства Микола Литвин. Генерал армії подякував солдату за ратну службу й повідомив про те, що він, з­поміж інших ветеранських пільг, зокрема, матиме право на безкоштовне здобуття вищої освіти. І якщо таке бажання виникне, Служба неодмінно допоможе.

Володимир подумав і вирішив, що було б доречно продовжити навчання за фахом, здобутим у технікумі та обрав спеціальність «Механізація сільськогосподарських машин» у Таврійському державному агротехнічному університеті. Голова свого слова дотримав, управління професійної підготовки Адміністрації служби отримало відповідне доручення і на совість його виконало. Звернення до Міносвіти та згодом до Мінагрополітики були наполегливо супроводжені та обернулися зарахуванням героя на третій курс обраного вишу.

Та все ж не всі питання Володимира вирішувалися так конструктивно. Попри те, що Держприкордонслужба надала усі необхідні документи, медико-­санітарна експертна комісія визначила, що втрата ноги «тягне» лише на третю групу інвалідності, яка майже не передбачає пільг. Тоді за покаліченого героя вступилися вітчизняні мас­медіа.

Після валу матеріалів і телесюжетів медичні бюрократи своє рішення таки змінили. Група інвалідності була підвищена до другої. Виплачено належну грошову компенсацію.

Зрештою, Володимир отримав документи учасника бойових дій та інваліда війни. Він знову повернувся до країв, де його предки­-болгари живуть уже декілька століть. Знову влаштувався на стару роботу. Але перевіряти показники електролічильників, як це було «до війни», вже, звісно, не може. Тому працює за комп’ютером. Для колег це не проблема. Вони усе розуміють. Пенсія солдата­інваліда досить скромна – лише 1800 гривень на місяць. Однак Ганчев не скаржиться: разом із зарплатнею на життя більш­менш вистачає. Вчиться ходити на протезі. Але поки що без допомоги милиць обійтися не може. Йому доведеться навчитися жити по-­новому. І в цьому його щиро підтримує кохана дівчина Нонна.

А ще хотілося б отримати квартиру. Ії міська влада Приморська обіцяла, навіть гроші на це було виділено. Але із якихось таємничих причин цього так і не сталося. Нині чоловіку доводиться щоразу спускатися з третього поверху, спираючись на поки що незвичний протез. Хоча такого роду інвалідам зазвичай рекомендовано лише перший поверх. Та все ж сподіваємося, що чиновникам стане совісті віддати належне тому, хто втратив найдорожче й без нової хвилі гучних заголовків у ЗМІ.