Уже більше двох місяців прикордонний оперативно-бойовий підрозділ з Одещини стоїть у районі міста Костянтинівка на Донеччині надійним фільтром, який не пропускає на українську землю сепаратистської зарази, що суне з підконтрольних бойовикам територій Донбасу. Про АТОшні будні, особливості ділянки, стосунки з місцевими жителями та специфіку організації служби підрозділу розповідь його керівника підполковника Романа Мартича.

Уже більше двох місяців прикордонний оперативно-бойовий підрозділ з Одещини стоїть у районі міста Костянтинівка на Донеччині надійним фільтром, який не пропускає на українську землю сепаратистської зарази, що суне з підконтрольних бойовикам територій Донбасу. Про АТОшні будні, особливості ділянки, стосунки з місцевими жителями та специфіку організації служби підрозділу розповідь його керівника підполковника Романа Мартича.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Романе Петровичу, розкажіть, будь ласка, як узагалі доля пов’язала Вас із прикордонною службою?

– Із зеленим кашкетом я знайомий ще з дитинства. Двою­рідний брат, приїжджаючи у відпустку з військового училища в Алма­Аті, а потім і зі свого місця служби багато розповідав про прикордонні будні, а коли давав кашкета приміряти, то було для мене найбільшим щастям. Можна сказати, що я виріс на його оповідях про кордон. Думаю, саме це і визначило мій вибір майбутньої професії. По закінченні прикордонної академії (тоді ще Прикордонних військ) у Хмельницькому я проходив службу в Одеському загоні. Пізніше змінив його на Котовський, де обіймав посади начальника мобільної прикордонної застави, начальника лінійної прикордонної застави та начальника відділу прикордонної служби.

 

– Досвідом бойових дій Ви тоді, звісно ж, не обзавелися…

– Чому ж? Певною мірою мав стосунок до бойових дій. Звичайно, не на такій активній стадії, як це відбувається зараз на сході України, але тим не менш… На Придністровському сегменті, як відомо, свого часу також велися бойові дії. Згодом вони перейшли у стадію довготривалого замороженого конфлікту, коли теж не варто було розслаблятися. Ось у цей період мені й довелося там послужити.

 

– Перед тим як потрапити на Донеччину, де дислокувався Ваш підрозділ?

– До цього ми з хлопцями стояли на Кримському перешийку, є там такий населений пункт Макарівка. А на Донеччині виконуємо бойові завдання з 2 лютого.

 

– Романе Петровичу, на що звертаєте основну увагу під час організації служби на ввіреній Вам ділянці?

– Передусім основним нашим «інструментом» під час несення служби є виставлені стаціонарні контрольні пости. На ділянці нашої відповідальності кілька таких облаштовано на автомобільних шляхах та є один залізничний. Останній дислокований на залізничній станції «Кривий Торець». Окрім того, вагоме підсилення становлять пересувні наряди. В основному це – оперативно-­розвідувальні групи. Контрольні заходи вживаються з однією метою – перевіряючи документи в осіб, автомобілі та вантажі не допустити на територію України людей, причетних до терористичної діяльності або тих, які проходили службу в незаконних збройних формуваннях. Ми маємо запобігти переміщенню зловмисниками зброї, вибухівки, засобів терору тощо з територій, підконтрольних так званим народним республікам.

 

– На що Ви звертаєте основ­ну увагу під час організації служби на контрольному посту на станції «Кривий Торець»?

– Треба сказати, що дана станція була вибрана не випадково. Справа в тім, що з неї здійснюється рух вантажних потягів у напрямку Ясинуватої, а по дорозі є ще дві станції на підконтрольній Україні території. Окрім того, тут знаходиться розвилка доріг до Дзержинська, звідки теж виходять потяги. Основний вантаж – це вугілля. Та іноді з непідконтрольної території везуть металобрухт. Тож важливо перевіряти супровідні документи як на товар, так і в членів проїзних бригад. Особливість даної станції в тому, що тут проходять вантажі з України на непідконтрольну нам територію і в зворотному напрямку. Спільно з нашим нарядом тут несуть службу представники СБУ та транспортної міліції. Основне їхнє завдання – контроль перевіз­ників вантажів.

 

– Звідки вони беруть цей металобрухт?

– Як свідчить практика, металобрухт, що везуть із непідкон­трольної території, – ніщо інше як порізані на метал підприємства. Одним словом, вандалізм. Злов­мисники користуються тим, що територія абсолютно неконтро­льована, от і знищують підприємства, які там знаходяться. В разі виявлення такого потягу наш прикордонний наряд інформує представника СБУ, а тоді повідом­ляємо до фіскальної служби. Останні описують виявлений незаконний вантаж, накладають на нього арешт, а складені документи передають до суду. Так, лише протягом місяця накладено штрафів на 200 вагонів із металом.

 

– Цікаво, як Вас тут зустріли місцеві. І яке ставлення взагалі до людей у камуфляжі?

– Прибувши до Костянтинівки, ми першим ділом взялися налагоджувати взаємодію з органами місцевої влади та іншими силовими відомствами. Спілкуючись із тими, хто тут перебував уже тривалий час, стало зрозуміло, що місцеві мешканці приблизно порівну розділилися на тих, хто радий нас тут бачити і тих, хто налаштований до людей у камуфляжі негативно. Та згодом я з особистого досвіду зробив висновок, що українську владу все ж підтримує більша половина тутешніх жителів. Багато з них досить постраждали від правління колишнього президента, за вказівками якого тут закрили знач­ну частину підприємств, людям ніде було заробляти грошей.

А щодо ставлення тутешніх жителів конкретно до прикордонників, то хочу зазначити, що багато підприємців пропонують нам свою допомогу. Зокрема, під час облаш­тування наших позицій, опорних пунктів вони надавали будматеріали, пиломатеріали, необхідну техніку, трактори й екскаватори.

 

– Мабуть, у них на те є причини? Адже раніше в цих краях жителі не були такими доброзичливими з нашими воїнами?

– Звісно. Ситуація дещо змінилася. Люди почали переосмислювати свої погляди. Розповідають що їм довелося пережити, коли конкретно у Костянтинівці розташовувалися незаконні збройні формування так званої ДНР, багато людей, а особливо підприємців, перебували під постійними утисками. Іноді доходило до того, що їх кидали у підвали. А грабунки (хоча самі терористи називали це «конфіскацією») майна вже встигли стати звичним явищем. Під час відступу із Слов’янська в Костянтинівку бандити просто викидали людей із власних автомобілів на дорогу, аби було на чому до Донецька добиратися. Тому після такого люди стали більш налаштовані допомагати нам, аби тільки не повернулася окупація тими злочинцями.

 

– У Вашому підпорядкуванні перебувають різні люди, з різними долями, психологічними портретами, позитивними і негативними звичками. Серед інших негараздів чималої шкоди може завдати на фронті алкоголізм. Як із цим боретеся?

– Хочу підкреслити, що багато людей прийшли служити добровільно. Мобілізованих у нас 40% від загальної кількості. У службі себе однаково добре проявляють і контрактники, і мобілізовані. Четверта частина персоналу вже повторно проходить службу в зоні АТО. Є тут і ті, хто свого часу виходив із оточення під «Зеленопіллям» та на «Довжанському».

Стосовно зловживання спиртним. Не хочу вихвалятися, але таке явище для нашої комендатури зов­сім не притаманне. Всі дорослі, а головне – свідомі люди, кожен добре усвідомлює весь ризик під час несення служби в зоні АТО і знає, навіщо сюди прийшов. Останнім часом активізувалися розвідувально-­диверсійні групи з боку так званої ДНР. Тож ми завжди напоготові. Гаяти час на дурниці ніхто не збирається.

 

– З Вашого особового складу є люди, котрі родом звідси, мають родичів чи друзів на сепаратистсько налаштованій стороні?

– Є один чоловік родом із самої Костянтинівки. Розповів цікавий діалог двох друзів, який у принципі характеризує суспільну ситуацію на сході країни. Один житель Горлівки, де повним ходом орудують бойовики, пише іншому в Костянтинівку, мовляв, не хвилюйтеся, ми скоро прийдемо вас визволяти. На що той йому у відповідь: «Вас ніхто тут не чекає. І ні від кого не треба нас звільняти». Буває й так, що з їхньої сторони запитують, коли ж українська армія прийде навести порядок у них, в Горлівці.

 

– А чи сприяють місцеві нашим прикордонникам із добуванням інформації?

– Я навіть більше скажу. Є люди, які активно співпрацюють із нашими розвідниками. І досить часто саме від них ми отримуємо інформацію про пересування збройних формувань територією міста Горлівки, місця розташування їхніх блокпостів, кількість бойовиків на них тощо. Такі патріо­ти допомагають нам, іноді навіть ризикуючи власним життям.