26 серпня 2014 року фельдшер відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Олена Каракай запам’ятала на все життя. Саме цього дня їй разом із іншими бойовими побратимами довелося вибиратися із пекла гібридної війни на рідній серцю землі її дитинства та юності. Тут, в Амвросіївці, що на Донеччині, вона працювала головною акушеркою пологового будинку. Пізніше, коли в системі охорони здоров’я розпочалася чергова реорганізація, Олена, мати двох дітей, як військовозобов’язана почала службу в Донецькому прикордонному загоні, де була потреба у молодших медпрацівниках. Так Каракай стала членом великої і згуртованої прикордонної родини.

26 серпня 2014 року фельдшер відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Олена Каракай запам’ятала на все життя. Саме цього дня їй разом із іншими бойовими побратимами довелося вибиратися із пекла гібридної війни на рідній серцю землі її дитинства та юності. Тут, в Амвросіївці, що на Донеччині, вона працювала головною акушеркою пологового будинку. Пізніше, коли в системі охорони здоров’я розпочалася чергова реорганізація, Олена, мати двох дітей, як військовозобов’язана почала службу в Донецькому прикордонному загоні, де була потреба у молодших медпрацівниках. Так Каракай стала членом великої і згуртованої прикордонної родини.

З початку неприхованої агресії північного сусіда пункт пропуску «Успенка», де на той час несла свою службу Олена, став єдиною «дорогою життя» для багатьох українських військових, які опинилися в оточенні проросійських найманців. Саме сюди і надходила більшість поранених, котрих мали відправити в тил, а також «вантажі-200». 8 серпня пункт пропуску артилерійським вогнем ворога був знищений. Під вибухами фугасних снарядів, мін та «Градів» прикордонникам вдалося передислокуватися до Амвросіївки.

25 серпня, згадує Олена Каракай, в розташування «зелених кашкетів прибув ворожий «парламентар» і заявив: якщо вони не залишать місто, «деенерівці» піддадуть його нещадному бомбардуванню. «А як же мирні жителі?». На  це відповіді не отримали. Оскільки обстріл не припинявся, було прийнято рішення: заради збереження життя місцевого населення виходити з Амвросіївки.

Із шести поранених бійців, розповідала моя співрозмовниця, п’ятьох вдалося евакуювати, один  за станом здоров’я не підлягав транспортуванню, тож вимушені були залишити його у місцевій лікарні. Коли до неї стали навідуватися представники «нової влади», лікарі не залишили прикордонника в біді – переховували його навіть у морзі. На щастя, він залишився живим і здоровим. 26 серпня Олені зі своїми  товаришами по службі невеликими групами вдалося вирватися з окупованої ворогом Амвросіївки.

Та серед найбільш пам’ятних днів участі в АТО для неї залишилося 8 липня 2014 року. Тоді до них переправили 37 поранених, лише троє  з яких не потребували екстреної допомоги.

– Не вистачало навіть градусників для того, щоб визначити температуру. У багатьох вояків тіло було буквально нашпиговано осколками, деякі з відкритими переломами, а я одна, – каже Олена Олексіївна. – Надворі ніч, потім ще й зникла електрика. Одних поранених, надавши першу допомогу, вантажили для відправки, з інших при світлі ліхтариків витягували осколки, бинтували, ставили крапельниці, які чіпляли на опори від трактора.

На поміч фельдшеру прийшли дівчата-кухарі. Вони подавали Олені інструменти, давали попити пораненим, доглядали за ними та робили необхідні записи. А вона сама втратила лік часу. Головним для неї було тоді не розгубитися у такій складній, неочікуваній  ситуації. Іспит фельдшер Каракай витримала з честю.

Сьогодні Олена Олексіївна стверджує, що жодного разу не пошкодувала про те, що доля закинула її в лихоліття війни, оскільки вона врятувала багато життів своїх побратимів.

– Адже що може бути найкращим за це, – вголос розмірковує  старшина медичної служби. – Кожне врятоване життя – то найвища, найцінніша нагорода для тих, хто колись присягнув клятвою Гіппократа на вірність обраній професії.

Потім, уже на мирній території, вона не відразу буде спокійно сприймати кожен гуркіт або несподіваний шум. Тому що там, на війні, прокидалася і засинала найчастіше під канонаду мінометних вибухів і свист снарядів. Спала рідко і тільки вдень. Звичайний сон для Олени прийшов лише за декілька місяців.

А ще вона згадує про незвичну атмо­сферу в зоні проведення АТО, яка там, на її погляд, є  значно людянішою від мирного життя. Усі один одного підтримують, нікого не залишають на самоті зі своїми думками чи хвилюваннями. І кожен добре знає, для чого він узяв зброю до рук і що має тут робити.

Під час служби син і донька Олени Олексіївни перебували в Маріуполі з маминою сестрою. За свою неньку дуже переживали, але до всього поставилися з розумінням: така у мами служба. Після виходу з оточення старшина медичної служби Каракай служила у Навчальному центрі ДПСУ. Згодом перевелася до Сумського прикордонного загону.

Вона нудьгує за своєю домівкою, хоч і розуміє, що найближчим часом повернутися до власного, хоч і зруйнованого житла не доведеться. Але живе з надією: коли звільнять від окупантів Амвросіївку, пройтися стежками своєї юності.

Ось така вона, донеччанка, пересічна українка, мати двох дітей, мужня жінка із героїчним серцем, старшина медичної служби прикордонниця Олена Каракай.

P.S. За мужність, самовідданість, сумлінне виконання службових обов’язків та професіоналізм наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18 серпня 2016 року фельдшер відділення охорони здоров’я старшина Олена Каракай нагороджена відомчою заохочувальною відзнакою – нагрудним знаком «За відвагу в службі».