З оточеного Маріуполя Вадима та інших поранених бійців евакуювали повітрям під обстрілом. Гелікоптери атакував ворог.

Завдяки майстерності пілотів, які під час польоту діяли на межі можливого і неможливого, вдалося дістатися до шпиталю у Дніпрі. Далі все залежало від лікарів і потужного бажання Вадима жити. Жити повним життям. Адже йому виповнився лише 21 рік – все життя ще попереду.

Родом Вадим з села Берестове, що на Запоріжжі. Батьки працювали на землі, тож він разом із сестрою допомагав по великому господарству. Полюбляв рибалити, займався волейболом. Згодом обрав смачну професію кухаря й працював за фахом у Бердянську. Але дитяча мрія – стати військовим – не відпускала. У 2021 році вступив до лав Державної прикордонної служби і став моряком-прикордонником.

Хіба міг подумати, які випробування попереду? Для нього, для батьків, для всієї країни.

У ту мить, коли росія повномасштабно вдерлася в Україну, Вадим був на службі. Окупанти не змогли взяти Маріуполь зухвалим штурмом, тому майже одразу оточили місто. Героїчна оборона нашими воїнами міста Марії тривала майже три місяці.

З перших днів разом з побратимами Вадим перебував на позиціях на в’їзді в місто, де й приймали перший бій. За його словами, було важко, але чітке розуміння того, навіщо він в окопі та за що воює, додавало витримки й сил. Згадує, що жартували постійно, підбадьорювали один одного і навіть вели своєрідний щоденник знищеної техніки. Саме на цій позиції разом з побратимами вони знищили 8 ворожих танків.

11 березня Вадим сам потрапив під танковий обстріл і був тяжко поранений.

«Все відбулося дуже швидко, я змінював позицію і відчув пронизливий, пекучий біль. Лише коли опустив голову, побачив багато крові і руку, що просто звисла. Далі були ще декілька артилерійських залпів. Навкруги все в диму, літали уламки бетону та брили землі, все змішалося», - згадує Вадим. Мобілізувавши всі свої внутрішні резерви, зміг самостійно дістатись безпечного місця. Вважає, що дуже пощастило, адже на той час в місті ще працювало декілька медзакладів.

«Коли закінчився обстріл, мої побратими надали мені первинну допомогу і евакуювали в шпиталь», – важко зітхає Вадим. Лікарі зробили дуже велику роботу. Після операції бійця перевезли в тимчасовий пункт дислокації загону, а в шпиталь прилетіла авіабомба і знищила його.

Як тільки зміг, Вадим повернувся у стрій, взявся допомагати: чергував на вузлі зв’язку, однією рукою чистив зброю, підсобляв на камбузі, адже позивний «Кок» зобов’язував.

Місце базування загону постійно зазнавало авіаційних та артилерійських ударів, ситуація погіршувалась щогодини.

Серед бійців ширилась інформація про майже містичні авіапрориви російської блокади до Маріуполя. В це було складно повірити, адже потрібно було пролетіти понад 100 кілометрів вглиб контрольованої окупантами території з щільною ворожою протиповітряною обороною. Така операція була не те що складна, а майже нереальна.

Вночі стало відомо, що на допомогу летять гвинтокрили. Зачистили місця для посадки. На світанку до них прилетіли армійські Мі-8. А далі все відбувалось дуже швидко. З гвинтокрилів вивантажили спорядження, медикаменти, продукти та інші необхідні речі. Вадима разом з іншими пораненими з Маріупольського гарнізону доправили у визначене місце і посадили у «вертушки». Летіли не довго, приблизно годину, але кожна хвилина здавалася вічністю.

Щоб оминути вороже ППО, доводилось летіти надзвичайно швидко і на максимально низькій висоті. «Летіли через моє рідне село і я навіть бачив свого улюбленого собаку в батьківському дворі», - щемливо згадує Вадим.

На жаль, один з гвинтокрилів ворог пошкодив, ще один підбив суттєво, але пілот зумів зманеврувати до місця призначення. В той гвинтокрил, де летів Вадим, також поцілили, але завдяки майстерності льотчика вдалось уникнути більшості влучань.

«Страху не було взагалі. Лише згодом зрозумів, наскільки ризикованою була операція і який героїзм проявили наші льотчики», – із захватом розповідає прикордонник.

Через півтори години були в шпиталі міста Дніпро, потім – шпиталь у Львові. Тут нарешті воїн зустрівся з батьками. Вони склали все своє життя в кілька валіз, залишили дім і приїхали до сина.

Вадима прооперували. Почалася тривала та виснажлива реабілітація. Випробування на впертість та силу волі через біль. Згодом військового направили до однієї з найкращих клінік Іспанії в Барселоні. Місцеві лікарі дуже схвально відгукувалися про професіоналізм українського військового хірурга, чия майстерність врятувала Вадимові руку.

7 місяців тривала реабілітація. Але той час Вадим згадує з теплом. Познайомився з новими людьми, завів друзів. Проте дуже сумував за батьками.

Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі матроса Вадима Барана було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Зараз Вадим знову в строю. Він продовжує той самий щоденник війни, мріє, щоб він закінчився Перемогою і поверненням додому всіх полонених побратимів.