У недалекому минулому офіцер, а сьогодні – поет, перекладач, автор і виконавець душевних музичних композицій В’ячеслав Купрієнко добре знайомий прикордонникам, котрі стоять на стражі східного рубежу. Зі своїми виступами він встиг відвідати низку прикордонних підрозділів на Донеччині. Як говорить мені сам гість: «Це двадцята поїздка в зону АТО». Підтримати бойовий дух прикордонників для нього, зізнається, «справа честі».  Маючи за спиною бойовий досвід в Афганістані, В’ячеслав добре знає, як воно – бути у вирі війни. Про те, як зароджувалася любов до музики та у що вона переросла, дізнаємося у самого гостя.

– В’ячеславе, то коли Ви почали виховувати в собі музиканта?

– Коли батько відвів мене на прослуховування в музичну школу, мені було сім років. Звучання декількох нот я тоді вгадав. На прохання вчителя щось заспівати я впевнено закричав:

Эх, тачанка-ростовчанка,

наша гордость и краса...

Пам’ятаю батьківську усмішку, яку він усіляко намагався приховати. Я, наївний, думав, що тато радіє за сина. Ага, як же! Коротше, висновок був таким: «У хлопчика слух є, а от із голосом не склалося. Але якщо попрацювати, то це можна виправити».

Ось так я й почав займатися на фортепіано. Завзяття з мого боку особливого не було, бо до музики мене прикріпили так сказати «паровозом», за моєю старшою сестрою. Буквально за пару місяців вчителька переїхала в інше місто, а займатися з іншим наставником я навідріз відмовився. Тож моє перше знайомство з мистецтвом було доволі швидкоплинним.

– Мабуть, знайшли собі заняття до душі?

– Можна і так сказати. Якось трапилась мені на очі спортивна школа. Попереду – ціле життя для занять куди серйознішими речами, аніж якась музика – думав я. Двір, спорт, автотрасовий моделізм, «Зірниця» (військово-патріотична гра). Багато чого тоді спробував: футбол з 10 до 14 років, бокс з 15 до 17, епізодично ще 5–6 видів спорту. У футболі я подавав надії, завжди грав у основ­ному складі. Із боксу став чемпіоном міста та бронзовим призером області. За моделізм залишилася ціла стела грамот різного ґатунку: від кращого в школі до першого в області. Паралельним курсом йшла «Зірниця», яка, по суті, практично підготувала мене до військового училища. Взагалі «Зірниця» – то особлива сторінка мого життя, списана вздовж і впоперек кольоровими ілюстраціями.

А після 6-го класу я примудрився купити гітару за 15 карбованців, з-під поли, так сказати. Треба визнати: на той час це була неймовірна вдача.

– Тоді Ви й почали розкривати у собі талант музиканта?

 – Мушу зізнатися, що потерта семиструнка Чернігівської музичної фабрики ще довго терпіла мої спроби стати музикантом. Та незабаром почалися дворові пісні, перші виступи на шкільних вечорах. Після одного з таких виступів самодіяльності я на власній шкурі спробував «смак слави» – дівчата наперебій просили слова пісні. Але, на жаль, далі дворової школи я не просунувся. Отак залишився з гітарою один на один. Ніколи не забуду батьківське: «Досить дринькати, йди роби уроки!».

– Роки сумлінного навчання у військовому училищі відбили тягу до музики?

– На першому курсі мені було не до гітари. Тоді б зрозуміти, що там взагалі відбувається. На старших – я до неї взагалі охолов, хоча іноді й грав, адже були в нас у пошані «офіцерські» і «юнкерські» пісні, та й афганські вже приспіли. Якщо додати чотири роки на посаді ротного заспівувача, то можна сказати, що рекомендації своєї першої і єдиної вчительки з музики я чесно виконав. У курсантських погонах мене випадково занесло в спортивне орієнтування, яке я дуже скоро щиро полюбив. Тут доріс до кандидата у майстри спорту. Карате зайняло у моєму життєписі особ­ливу сторінку, результатом якої стала «корочка» тренера та судді міжнародної кваліфікації.

– З 1987 по 1989 Ви служили в Афганістані. Що пригадується з того періоду життя сьогодні?

– Багато спогадів, емоцій, слів... Пам’ять про ті роки для мене особисто окроплена кров’ю солдатів, які вже ніколи не повернуться додому. Війна нагадуватиме про себе ще довго: у сльозах коханих, у ранній сивині матерів, у глибокому смутку дітей...

Перебуваючи на посаді командира групи 177 окремого загону спецпризначення, я намагався бути не просто командиром, але й надійним другом своїм підлеглим. Недарма кажуть: війна гартує. Скажу більше: вона навчає жити по-новому. Мабуть, саме ці принципи допомогли мені повернутися живим з двома орденами Червоної Зірки.

Після нетривалої «музичної паузи» я знову взявся за гітару. Перша пісня «8 грудня» присвячена пам’яті товариша Олексія Трофімова. Потім ще декілька. І знову... тиша на 7–8 років. Дослужившись до капітанських погонів, я вже мало цікавився майорськими. Радянський Союз розпався, до пенсії залишалося якихось два–три роки. Не дослужив, вирішив звільнитися.

– Ви не згадали, що у Вас за плечима ще й диплом перекладача з китайської мови. Він у житті знадобився?

– Скажу навіть більше – він став мені в нагоді і я поринув у культуру стародавнього Китаю з головою. Перші письмові переклади, поїздки в Китай, і ось вона, висота: видання свого першого солідного перекладу окремою книгою «100 питань по ушу». Пам’ятаю, як взяв у руки перший примірник, погортав, знайшов своє ім’я. Було справді приємно. Та мене мучило, а що ж далі? А далі в моє життя увійшов феншуй. Власні семінари, статті в газетах і журналах, постійна рубрика в київському щомісячнику і, як підсумок, ще одна книга, вже авторська «Феншуй – акупунктура землі». Кілька років у мене пішло, аби зрозуміти, що ж це за штука така – феншуй. Розібравшись, я якось охолонув до нього, а жити без інтересу мені нудно.

– На підмогу прийшла стара добра музика?

– Так, у той період я почав писати нові пісні. Багато й на різні мотиви, часом навіть з відголосками китайського світовідчуття. Це було порятунком. Пісні не вміщалися в квадратуру маленької кухні і вимагали розширення акустичного простору та глядацької уваги. Так я вийшов на сцену.

– Ви пам’ятаєте свій перший концерт?

– Авжеж! На перший мій концерт прийшло близько двадцяти глядачів. До цих пір я їм щиро вдячний за той аванс. У мене зберігся запис одного з тих виступів. Відверто кажучи, навряд чи б я тоді став самого себе слухати.

– Якою була музична кар’єра надалі?

– Перший справжній успіх я знайшов на міжнародному фестивалі «Віват, перемога!» – тоді мене відзначили як автора-виконавця. Далі були фестивалі, концерти, нові альбоми. Жага до слова та шалена любов до музики надихали творити собі в задоволення.

– На Вашу думку, хто вони, патріоти нашого часу?

– Це люди, котрі щодня своєю працею доводять, що недаремно живуть на цьому світі. Ті, хто обіймає синьо-жовтий стяг не для піару. Ті, хто щодня під свистом куль захищає державу. Саме заради таких людей і хочеться творити. Ви знаєте, мені не потрібні ані слава, ані чиєсь визнання, для мене зараз важливо – підтримати хлопців, які стоять на передовій.