Хто ж, як не вони!

НАЗАД
29 квiтня 2015 09:25

Справжній герой – це той, хто патріотизм носить не на грудях, а в серці. Справжній герой – це той, хто не вихваляється подвигами, а робить свою справу, не очікуючи слави, нагород чи матеріальних благ. Певно тому, що по-іншому не вміє!

Справжній герой – це той, хто патріотизм носить не на грудях, а в серці. Справжній герой – це той, хто не вихваляється подвигами, а робить свою справу, не очікуючи слави, нагород чи матеріальних благ. Певно тому, що по-іншому не вміє!

 

Бійці оперативно­-бойової застави Могилів­Подільського прикордонного загону небагатослівні мужні хлопці, які вистояли під шаленими обстрілами на «Довжанському» та ледь живими відійшли з позицій лише за наказом командування. Усі вони – герої, хоча самі себе такими не вважають…

На початку літа, по прибутті в Одесу на збори, бійцям застави повідомили про те, що вони направляються на Донеччину, де йде справжня війна.

 

– Якщо хтось відчуває невпевненість, зробіть крок уперед. Ніяких покарань не буде, бо можна ж по-­людськи все зрозуміти, – пригадують той день хлопці і додають: – Але цього кроку жоден з могилів­подільських прикордонників не зробив…

 

…А потім був пункт пропуску «Довжанський». Він залишився в пам'яті воїнів як кривава познач­ка на українсько­російському рубежі. «Ми одразу ж зрозуміли, що прибули сюди не на святкову прогулянку, – пригадує старший прапорщик Павло Василик. – Одного разу, вирушивши у розвідку на БТРі, потрапили на міну. Вперше я побачив важкі поранення, які отримав один із бійців, на собі відчув наслідки контузії. Уявлення про війну та реалії виявилися абсолютно різними. Тут я одразу ж зрозумів: потрібно бути готовим до всього!».

 

Перебування у «Довжанському» назавжди залишиться в пам’яті воїнів. Старшина Володимир Свідовий пригадує: «Під час обстрілу мене відкинуло вибуховою хвилею. Втратив свідомість. Коли прийшов до тями, то не одразу й зрозумів, що поранений. Аналізувати свої відчуття не було коли – там не до цього!» Володимир вважає, що йому пощастило: «З тих, хто зі мною прибув на «Довжанський», – п’ятеро «двохсотих». Чотирьох бійців – Володю Блажка, Вітю Соколовського, Пашу Дмитренка та Сашу Дзюбелюка разом «накрило» у одному з бліндажів, останній – Ігор Присяжнюк – загинув при виході з оточення. Обстріли там були страшними: «лупили» з «Градів» по декілька годин, випускаючи по нас до 300 снарядів!».

 

– Ми не очікували того, з чим нам доведеться зіткнутися на війні, – приєднується до розмови старшина Сергій Трибунський. – Думали, будуть контактні бої із сепаратистами, а натомість нас «посипали» снарядами з гаубиць, мінометним вогнем, залпами «Градів». І все з російського боку…».

 

Прикордонник зізнається, що жодного разу не побачив, з ким насправді воює. Виявляється, найбільше бійців дратувало те, що не могли дати гідну відсіч ворогу. Та бойовий дух від цього не втрачали, бо мали підтримку розсудливих командирів – капітана Олександра Тимощука та старшого лейтенанта Віктора Шереметьєва. Їхня настанова: «Ми повинні стояти на рубежі, бо за нами – Україна, наші рідні» додавала сил і впевненості. Тож недаремно хлопці в один голос кажуть: «До хорошого командира бійці тягнуться, бо відчувають його турботу, уміння організувати, підтримати і зрозуміти людину в складній ситуації».

 

Війна – це середовище, де людина здатна проявити найкращі якості й триматися до кінця. Старший сержант Ілля Пасічник – доволі скромний, стриманий та неговіркий – на фронті проявив себе як кмітливий і мужній боєць. У період, коли оборонцям «Довжанського» катастрофічно не вистачало їжі та води, Ілля, перевдягнувшись у цивільний одяг, кілька разів ходив до найближчого села, аби придбати харчі. І це тоді, коли там час від часу з’являлися сепаратисти! Виявляється, умінню виживати, опікуватися ближнім та не боятися труднощів хлопець навчився у багатодітній родині, де виховувалося 8 дітей! Не злякався прикордонник Ілля Пасічник і залякувань зухвалих російських військових, з якими довелося спілкуватися під час супроводження через територію Росії в Україну важко поранених товаришів і тіл чотирьох загиблих бійців. «Як не перейдеш на наш бік, вважай, що ти вже в полоні!», – заявляли йому росіяни. «Якщо так, то дайте мені пістолет і я застрелюся. Краще смерть, аніж поневолення!» – такою була відповідь сміливця…

 

Як розповідають прикордонники, у них на «Довжанському» був і чотирилапий ангел­охоронець – собачка Жужа. Любили її всі не лише за лагідність, а й за уміння реагувати на обстріли і передбачати, куди впаде снаряд. «Щойно лунали перші вибухи, Жужа починала скиглити, а потім бігла у безпечне, на її собачу думку, місце. А ми – за нею! Де вона, там найспокійніше», – пригадує боєць Олег Заєць. А ще він розповів, як їхня кудлата подруга «вичислила» снайпера: «Щось довго винюхувала, вдивляючись в один бік, а потім почала голосно вити. Ми відчули: там не все «чисто», і одразу ж той район накрили вогнем. Потім відправили розвідку, а там – у калюжі крові ворожий снайпер. Поруч – гвинтівка й автомат. Коли ми вибиралися з «Дов­жанського», намагалися й Жужу нашу забрати з собою. Але вона вистрибнула з машини. Залишилася. Шкода її дуже…».

 

…Стомленими та незламними повернулися прикордонники додому зі Східного рубежу. Повернулися героями, бо не зрадили честі та обов’язку, не залишили бойового поста. Вони стали іншими. Ця війна докорінно змінила їх. Усі вони сподіваються, що і ставлення суспільства до армії буде також іншим. І хоча віра хлопців у Перемогу незгасна, війна все ж залишиться у їхніх душах назавжди. Вона непроханою гостею приходитиме у мирні сни, громовицею у небесній вишині нагадає про смертельні залпи «Градів», падатиме скупими сльозинками­спогадами про загиблих бойових побратимів… І якщо знову покличе Батьківщина цих мужніх людей боронити кордон, вони, не роздумуючи, скажуть: «Хто ж,
як не ми!»

Популярні розділи та сервіси