Герой повернувся у стрій

НАЗАД
28 травня 2015 10:42

Багатьом із тих, хто не відчув на собі тяжкість воєнних буднів, здається, що війна робить людину безнадійно жорсткою. Утім, люди, яким пощастило зустріти старшого солдата Віталія Тининику, впевнені: це далеко не так.

Багатьом із тих, хто не відчув на собі тяжкість воєнних буднів, здається, що війна робить людину безнадійно жорсткою. Утім, люди, яким пощастило зустріти старшого солдата Віталія Тининику, впевнені: це далеко не так.

 

Відправляючись на буремний Донбас, Віталій лишив удома дружину та сина. І поки воював, народився ще один нащадок. Чоловік скучав за сім’єю і тому до дітей, яких зустрічав у зоні АТО, його ставлення було особливим.

Діти ж нині на Донбасі – не такі безтурботні, як скрізь. Загальне напруження мимоволі передається і їм. На людей у формі та зі зброєю дивляться далеко не безжурно. Тим більше на блокпостах. Беруть приклад з дорослих, які тут поводяться з обережністю. Адже навіть якщо у них все в порядку із документами та вантажем, то все одно момент очікування дозволу на перетин межі – не з приємних. Мало що кому і чого нині не можна, і які з цього випливають обмеження. Природно, що передається такий настрій і дітлахам.

Однак хвилювання малечі зникало на очах, коли підходив дядько-прикордонник у повному бойовому спорядженні, але при цьому ввічливий та усміхнений, діставав з безрозмірної кишені розвантажувального жилета цукерки і з посмішкою пригощав. Солодощі, чи то подаровані волонтерами та залишені на такий випадок, чи спеціально куплені, у Віталія були напоготові завжди.

Проте коли мирні будні змінилися на бойові, гранатометник Тининика теж був на своєму місці. 30 серпня їхній блокпост атакував ворожий танк. Т-72 – машина грізна. Далеко не кожне влучення гранати чи іншого боєприпасу завдасть йому шкоди. Та тоді механік-водій, зустрівши потужну відповідь, допустив помилку, і броньований монстр потрапив до кювету, з якого вибратися самостійно не зміг. Проте екіпаж не був налаштований на припинення бою. Тоді Віталій разом із товаришем – Олегом Венгером – кинулися до бронемашини і примусили налаштованих на оборону танкістів здатися в полон. У підсумку в парку української військової техніки без усякої напруги для промисловості з’явилася нова бойова одиниця.

При захисті блокпоста, що контролював дорогу на Дебальцеве, довелося вести запеклі бої. Ворог невпинно атакував. Мінометні обстріли чергувалися з навалами піхоти. Тож у бліндажі сховатися не виходить, бо можна пропустити момент, коли ворожі піхотинці наблизяться впритул і закидають бійців у фортифікаційній споруді гранатами.

Тому під шквальним вогнем Віталій разом із коригувальником артилерії періодично виходив задля контролю ситуації та наведення на ціль українських гармат. При цьому точився бій з ворожою піхотою. Віталій стріляв прицільно, азартно і мабуть тому не встиг вчасно залягти при черговому влученні міни. Один із осколків пройшов збоку між пластинами бронежилета. Товариші надали йому першу медичну допомогу та викликали до пораненого «швидку».

Саме так. Карету «швидкої». Бо в боях за Дебальцеве лікарі виконували клятву Гіппократа не менш самовіддано, ніж військові свою присягу. Поранених бійців нерідко прямо з поля бою забирали військові санітарні машини, лікарі-волонтери своїм транспортом і звичайні машини з червоним хрестом із цивільних лікарень. Саме така й дісталася місця бою за півгодини від виклику.

Воїн уже встиг втратити багато крові, був на грані втрати свідомості. При цьому тримався стійко, навіть намагався жартувати, підбадьорювати товаришів. Просив обов’язково зберегти штик-ніж часів Першої світової війни, який передавався у його родині від батька до сина.

Звісно, дістатися пацієнта лікарі не могли. Під’їхати ближче ніж за 400 метрів ніяк не виходило. Тож треба було доставити Віталія до машини. Однак усі пам’ятали: напередодні у такій ситуації одним снарядом було накрито й «швидку», і пораненого – армійців і тих двох солдатів, які його несли. Віталій добре розумів: якщо його доправлятимуть хлопці, вони наражатимуться на смертельну небезпеку. У той же час, за влучення у живіт осколка, кожен рух ураженого дається йому із пекельним болем. Може пожвавитися кровотеча і станеться незворотне. 400 метрів у такому стані – це більш ніж марафон для здорового. І тим не менш Віталій вибрав – нести себе забороняє, спробує дійти сам. А друзів попросив лише прикрити його похід щільним вогнем.

Хоробрі завжди мають щастя. Товариші прикрили вогнем, Віталій зібрав усю волю і йому одному відомо, ціною яких надлюдських зусиль він таки спромігся пройти ці найдовші та найболючіші у житті метри.

Лікарі йому допомогли. Рана була складною, але з Божою поміччю здоров’я поправили. І про моральний бік держава подбала гідно – Указом Президента України старший солдат Віталій Тининика удостоєний ордена «За мужність» III ступеня. Пишаються ним земляки та колеги. Днями управління Могилів-Подільського загону відвідав голова Вінницької облдержадміністрації Валерій Коровій і під час зустрічі з особовим  складом  вручив  Віталію  цінний  подарунок – годинник.

Вийшовши зі шпиталю, Віталій Тининика планує повернутися на бойові позиції.

«Зараз ми потрібні Батьківщині як ніколи! І хто, якщо не ми, її захистить?!», – підкреслює герой-прикордонник.

Популярні розділи та сервіси