Фільм «Перехрестя «Балу». Епізод четвертий

НАЗАД
16 грудня 2016 10:03

Спільна творча група Інформаційного агентства Держприкордонслужби України та Міжнародного продюсерського центру «Форпост» вчетверте виїжджала на зйомки з особливим настроєм. Цього разу нас чекала зустріч із героями, які до середини лютого 2015 року захищали легендарний блокпост 128-01 «Балу», – так званий «ключ» до усього дебальцевського плацдарму.

Коли бійці Збройних Сил і прикордонники дізналися про черговий етап зйомки документального фільму «Перехрестя Балу» – не задумуючись зібралися в дорогу. Їхні долі свого часу об’єднав блокпост, де російсько-азіатська дикість зійшлася на смерть із людськими цінностями, мужністю й самовідданістю захисників України. Тож хлопці з особливим завзяттям їхали фіксувати в літописі українського воїнства пам’ять про своїх побратимів і командирів, які відійшли у безсмертя. Адже ще зовсім свіжі спомини, як два роки тому піднімалися разом із ними в контратаки, щоби відбити чергову навалу російських «орків» – саме так захисники «Балу» називали окупантів.

 

На жаль, після масових артилерійських обстрілів і чисельних танкових атак ворога, підкріплених, здавалося, невичерпною кількістю живої сили бойовиків, українським воякам довелося відступити. Але зробили вони це лише після відповідного наказу командування, з лицарською гідністю, залишившись бойовою одиницею, що розглядає відступ як елемент маневру, а не втечу з поля бою. Тому й зустріла наша знімальна група не окремих людей, а справжній бойовий підрозділ, який (так уже само собою вийшло), нехай у різних камуфляжах, з різними розпізнавальними знаками (кожен своєї частини), але в єдиному строю, не збиваючи ноги, залізним кроком прямував під бойовим прапором.

Місцем зустрічі не випадково обрано селище Славське Львівської області. Тут саме проходило військово-патріотичне свято з нагоди 25-ої річниці створення Збройних Сил України. Заходи почалися з богослужіння та покладання квітів до могил героїв – мешканців Славська, які загинули, захищаючи Україну в зоні АТО.

Представники громад з’їхалися з усієї округи. Далі урочиста хода попрямувала до стадіону. Тут на гостей свята чекало справжнє шоу з бронетехнікою та імітацією бою, який продемонстрували курсанти Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Дивлячись, як майбутні командири тримають оборону і відходять на запасні рубежі, прикривають товаришів автоматичним вогнем і гранатами, зберігаючи бойові порядки, присутні розуміли: завтрашні офіцери не підведуть.

Виступили представники Кінологічного навчального центру Держприкордонслужби зі своїми підопічними. Інструктори традиційно були на висоті.  Службові вівчарки, відчуваю­чи загальну атмосферу, працювали весело, з вогником в очах і неабиякою старанністю, даруючи хвилини яскравої нестримної радості наймолодшим учасникам свята. Далі на стадіоні Славська гримів військовий оркестр, демонструючи заворожуюче поєднання синхронного стройового танцю зі складною музичною композицією. Розігрівали присутніх польова каша та смачний бограч. Вразив своєю щирістю й майстерністю творчий колектив «Плай», знайомий ветеранам завдяки багатьом концертам для бійців на лінії вогню. Грамоти і подарунки отримували перші друзі воїнів – волонтери. Чим далі, тим більше стадіон наповнювався людьми. З повагою та зацікавленням спостерігали за дійством дорослі, а радості малечі просто не було меж.

Масштаб заходів не дивує: його ініціював голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка. В організації дійства активну участь взяли начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії України Віктор Муженко, Голова Держприкордонслужби України генерал-полковник Віктор Назаренко, начальник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного генерал-лейтенант Павло Ткачук, голова громадської організації «Відродження Бескидів» Назар Турхан, селищний голова смт. Славське Ігор Ферин. Для молитви за упокій душ полег­лих героїв АТО та за здоров’я сьогоднішніх захисників Вітчизни прибув керівник Департаменту Патріаршої курії Української греко-католицької церкви у справах душпастирства силових структур України Владика Михайло Колтун.

Саме тут, на горі Маківці, неподалік Славського, сто років тому українські січові стрільці зупинили масштабний наступ військ Російської імперії. Щедро окропивши своєю і ворожою кров’ю українську землю, вони захистили від азіатської неволі не лише Батьківщину, але й усю європейську цивілізацію. За радянських часів скромні могили з написом «Поліг за волю України» старанно винищували всюди, де тільки знаходили. Радянська окупаційна влада панічно боялася найменшої згадки про цих героїв. Але пам’ять людську стерти неможливо. Зі стрілецьких рядів вийшла ціла плеяда письменників, поетів, музикантів, героїв, які боролися за українську справу у різних куточках світу. Історія не дала їм шансу здобути незалежну державу тоді, але сьогодні, через століття, пам’ять про подвиг і самовідданість січових стрільців додає наснаги й бойового духу нашим воїнам у боротьбі проти агресора.

Головний сержант роти 9 батальйону 57 мотопіхотної бригади Збройних Сил України Віталій Тининика, який у лютому 2014 року був гранатометником АГС-17 оперативно-бойової прикордонної комендатури (ОБПК) Могилів-Подільський та отримав важке поранення, обороняючи блокпост «Балу», вийшов на сцену із жовто-блакитним прапором. Стяг передавався із рук у руки добровольцями 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», воїнами 128-ої гірсько-піхотної і 30-ої моторизованої бригад Збройних Сил, прикордонниками та волонтерами. Пробитим кулями, засипаним землею, у знищеному російським снарядом бліндажі на авангардному блокпосту перед містом Дебальцеве, його відкопав та врятував сержант-прикордонник Сергій Бабій.

– Ми привезли свою найдорожчу реліквію, наш справді бойовий прапор сюди, де спочивають січові стрільці, – вічно молоді хлопці, які, за століття до нас, робили ту ж саму важку, але необхідну роботу під такими ж знаменами, щоби віддати їм належну шану як бойовим побратимам, – звернувся до присутніх Віталій Тининика. – Вони зупинили російський наступ, і ми також зламаємо хребет російському агресорові. Зі зброєю в руках пронесемо ось цей стяг через Донецьк, через Луганськ, через кожне захоплене ворогом село і містечко до самого кордону. Слава Україні!

Свято на стадіоні Славського завершилося, і ветерани попрямували до місця нічлігу. Перш ніж сісти за стіл, хлопці на два багнети, акуратно загнаних між дошками стіни, обережно пов’язують бойовий прапор. Олег Венгер бере в руки гітару, на якій грав для побратимів у бліндажі блокпоста після того, як воїни захопили в бою російський танк Т-72, узявши в полон екіпаж. Один із багнетів від австрійської гвинтівки «манліхер» – зброя січового стрільця, прадіда присутнього в товаристві героя. Може сучасні тактичні ножі й зручніші, але цей багнет чимало часу провів в АТО, де не раз ставав у нагоді нашим воякам. Серед бардівського репертуару пісні, написані під час короткого фронтового відпочинку та після бойових відряджень. Зайвих людей тут немає. Чужі не зрозуміють.

Згадували найважчі та найяскравіші епізоди буремного лютого 2014-го. Ось перед очима знімальної групи наче живі виринають картини лютої м’ясорубки: до блокпоста, що буквально здригається від нищівного артобстрілу, на допомогу воїнам 128-ої гірсько-піхотної бригади ЗСУ та прикордонникам ОБПК Могилів-Подільський пробиваються бійці 30-ої бригади на двох БМП. Вони сходять з машин і, наче в фільмі, атакують рідкою лавою.

За півтора кілометра російський танк веде точний вогонь, підтримуючи свою піхоту. В однієї з БМП пошкоджено прицільну оптику й командир іншої приймає, здавалося б, абсурдне, рішення: його машина виходить на дуель із російським панцерником. Одна черга зенітного кулемета танка, не кажучи вже про влучення з гармати, просто знищить «беху». Але навколо гинуть побратими, іншого виходу немає. Гармата БМП не в силі пробити танкову броню. Проте удача любить хоробрих: за декілька секунд потужна «сімдесят двійка» терористів з продірявленими баками, знищеною прицільною оптикою і зірваним навісним обладнанням виходить з бою…

Перш ніж вшанувати загиблих традиційним третім тостом, кожен із присутніх піднявся, щоби згадати декількома словами побратимів, які відійшли у Вічність. Знову ожив у їхніх словах капітан Ігор (Ільгар) Багіров, який підірвав себе гранатами, щоби не здатися в полон. Саме його позивним «Балу» названий блокпост. Не змогли ветерани стримати скупу сльозу, коли мова зайшла про Героя України старшого лейтенанта В’ячеслава Семенова. Мало не половина присутніх завдячують йому своїм життям…

Гори не прощають помилок. Оператор-постановник Віталій Поліщук посковзнувся і, рятуючи дорогу професійну камеру, травмував ногу. Рентген показав тріщину. Але після перев’язки еластичним бинтом та уколу знеболювального це не завадило йому, скориставшись добротою місцевого мешканця, прий­няти у подарунок добрячий дрючок-костиль і продовжити роботу. Наступного дня офіцер Інформаційного агентства, виходячи на позицію зйомки, провалився через жорсткий настил снігу, під яким виявилися гострі гірські камені, й мало не повторив «подвиг» Віталія, але своєчасно згрупувався. Це дозволило відбутися легкою подряпиною.

А між цим селищний голова Славська Ігор Ферин з товаришами своїми багатостраждальними УАЗами вивозять хлопців на гору Маківку до пам’ятника-могили січових стрільців. Змушує хвилюватися шлях. Чотири кілометри вузького серпантину дозволяють бачити практично поруч верхівки семидесятиметрових сосен, які ростуть на схилі. Але Ігор – прикордонник запасу і волонтер. Він дванадцять разів виїжджав у зону АТО, куди доставив велику кількість допомоги, зокрема два автомобілі, не раз мчав під мінометним обстрілом. Він небагатослівний, та екстремальною дорогою гірського господаря не здивуєш.

І ось прибуваємо на місце. Тут немає помпезності, оркестру чи почесної варти. Немає встановленого ритуалу, протоколу. Хлопці діють так, як їм підказує серце. І знову до пам’ятника підходить струнка шеренга. Після молитви розвідник-оператор оперативно-бойової прикордонної комендатури Олександр Степаницький кладе до підніжжя хреста… ні, не квіти – зняту із правого передпліччя нашивку – державний прапор. Це суто особисте. Під таким же прапором проти того ж ворога билися поховані тут січові стрільці. Іван Бевзун пліч-о-пліч з Олександром воював на блокпосту «Балу» у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади ЗСУ. Чоловік віддає військове вітання. Мовчазна урочиста тиша. У кожного рука біля камуфльованої кепки чи зеленого берета. Далі Карпатами шириться відлуння трьох пострілів – символу шани військового братерства.

Бійці повертаються і, не оглядаючись, ідуть. Йдуть далі стояти на варті Вітчизни. До перемоги. Частина з них уже завтра буде на передовій, звідки вчора прибули для зйомок. Їхній крок сам собою лягає в ногу. Життя триває. Точиться війна…

На фото 1. Зліва направо: селищний голова Славська Ігор Ферин та герої майбутнього фільму: Олег Венгер, Іван Бевзун, Олександр Степаницький, Віталій Тининика, Семен Онуфрієв

 

Популярні розділи та сервіси