Як часто ми замислюємося над тим, чи є серед нас справжні герої та які риси їм притаманні? Скромність, порядність, мужність. Звичайно, так. А ще – високий професіоналізм і відданість своїй Батьківщині.

Як часто ми замислюємося над тим, чи є серед нас справжні герої та які риси їм притаманні? Скромність, порядність, мужність. Звичайно, так. А ще – високий професіоналізм і відданість своїй Батьківщині.

Саме таким є герой нашої розповіді з трохи незвичним прізвищем, що має наголос на першому складі, – дільничний інспектор прикордонної служби ВПС «Верховина Бистра» Чопського прикордонного загону старший сержант Іван Чума. 8 вересня минулого року Президент України за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності країни нагородив його орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Родом Іван із Закарпаття. Проживає у рідному селі Верховина Бистра, де знаходиться відділ прикордонної служби з однойменною назвою. Тут юнак знайшов своє життєве покликання – уже п’ять років він несе службу з охорони державного кордону. Вихований у селянській родині, де передусім шанується працелюбність, Іван, ставши прикордонником, завжди сумлінно виконував свої службові обов’язки і, на перший погляд, нічим особливим не вирізнявся. Хіба що досконалим знанням автомобільної техніки. Перейнявши зацікавленість до «залізних коней» від батька, який, до речі, працює водієм у їхньому прикордонному підрозділі, молодший Чума на слух міг точно не лише визначити «хворобу» того чи іншого вузла авто, а й власними руками його «вилікувати».

Тож коли до відправлення прикордонників Чопського загону на «гарячий» Схід країни залишалася всього одна доба, старшому сержанту Івану Чумі, запропонували сісти за кермо командно-штабної машини (КШМ) ГАЗ–66. Двадцятитрирічний дільничний інспектор, не роздумуючи, відразу ж дав згоду. Кому ж як не йому, молодому, не обтяженому сімейними клопотами, бути в зоні АТО, де палає справжня війна.

Здійснивши марш у складі колони прикордонників із ЗхРУ, до якої увійшли ще чотири КШМ, одна майстерня техобслуговування і авто супроводу, закарпатські зв’язківці прибули на східний кордон. Екіпаж командно-штабної машини від Чопського загону розташувався у пункті пропуску «Маринівка».

– Ми відразу стали облаштовувати фортифікаційні споруди мішками з піском і ґрунтом, прикрили від обстрілу найуразливіші місця машини, – розповідає старший сержант, згадуючи про перші дні свого перебування у зоні АТО.

Їхній розрахунок повинен був забезпечувати надійний зв’язок зі штабом АТО, прикордонними нарядами, а також підрозділами Збройних Сил України й Національної гвардії. На Івана Чуму як водія покладалися обов’язки з ремонту свого автомобіля, техніки зв’язку, заряджання та обслуговування акумуляторних батарей тощо. І все це робилося, що називається на совість, навіть незважаючи на те, що будь­якої хвилини він міг опинитися під несподіваним шквальним вогнем бойовиків.

Із 22 червня по 12 липня обстріл «Маринівки» вівся, з невеличкими перервами, постійно. Міни та снаряди розривалися то праворуч, то ліворуч від пункту пропуску. Можливо, це був психологічний тиск на ще необстріляних новоприбульців, або ж вчилися стріляти «неуки» – про це могли тільки гадати Іван та його бойові побратими. Коли ж сепаратистам вдалося захопити населений пункт Маринівка, над розташуванням закарпатських прикордонників пронісся вогняний смерч. Спалахнула техніка, Іван самотужки намагався погасити полум’я. Проте зрозумівши що це йому не під силу, кинувся займати оборону. Не встиг однією ногою вступити в окоп, як за спиною пролунав сильний вибух – від прямого попадання міни їхня КШМка, палаючи, злетіла у повітря, а з нею й службова документація та особисті речі вояків.

Після цього прикордонники трималися ще 12 діб – далі чекати не було сенсу. Крім того, один із двох БТРів мотоманевреної групи прикордонників­лучан, задіяних в обороні разом з чопськими «зеленими кашкетами», було також знищено. А це ще більше ускладнювало відступ. Прорив спробували здійснити у напрямку блокпоста, розташованого поблизу населеного пункту Григорівка. Проте потрапили у заболочену місцевість і, зазнавши артобстрілу сепаратистів, вирішили повернутися до «Маринівки».

У лісі наші хлопці наткнулися на покинутий ГАЗ-66 медичної служби. Він і став запорукою успіху під час другої спроби прориву.

– Командир мотоманевреної групи Луцького загону доручив мені відремонтувати знайдену «шишигу», – розповідає Іван Чума. – Моїм напарником став водій БТРа Олексій. З настанням темряви ми вирушили до автомобіля. Половину ночі витратили, щоб привести його у справність: частково ремонтували двигун і підвіску, систему електроживлення, очищали вісі від малопомітних інженерних перешкод. Заводили вручну, оскільки АКБ була непридатною.

Близько четвертої ранку вкрай знесилені фізично механіки повернулися до своїх уже на ГАЗ-66. Завантажили у кунг боєприпаси, майно та воду і вдруге вирушили в бік Григорівки. Іван Чума їхав направляючим колони, до якої увійшли три  УАЗи, одна Нива, ГАЗ–53, а тили прикривав мукачівський БТР–70 із одним справним двигуном. Болота, у які втрапили під час першої спроби,  подолали за допомогою лебідки знайденої та відремонтованої «нової» машини. Згодом вона взяла на буксир один із УАЗів, що зламався. Близько 20 кілометрів довелося подолати бійцям до блокпоста, але вони залишилися у пам’яті прикордонних побратимів на все життя. Вийшли вони з оточення без втрат.

Від блокпоста колона вирушила у супроводі армійського «Уралу». Весь персонал угруповання, який відступив з «Маринівки», розмістили на трьох прикордонних постах з місцями дислокації у населених пунктах Василівка, Побєда і Кузнєцово­Михайлівка. Івана залишили на прикордонному посту «Василівка», який у першу ж ніч був обстріляний сепаратистами з гранатометів. Семеро прикордонників загинуло, більше десятка зазнало поранень, переважно персонал даного підрозділу.

Протягом трьох діб довелося старшому сержанту Івану Чумі розбирати завали й охороняти місце дислокації підрозділу. За цей час йому вдалося повернути до життя другий двигун багатостраждального мукачівського БТРа. Згодом їх направили до прикордонного поста «Побєда», а ще за кілька днів – до Маріуполя.

11 серпня минулого року закарпатські «зелені кашкети» прибули до рідного загону, в Чоп. Тут Івана окрім рідних і близьких з нетерпінням чекав найкращий друг – інспектор прикордонної служби впс «Верховина Бистра» сержант Руслан Шоляк. «Івана знаю близько 20 років. Ми знайомі ще з раннього дитинства. Разом пішли до школи, навчалися в одному класі. Після її закінчення вступили до Закарпатської філії Київського славістичного університету – рік навчалися на стаціонарі, ще чотири – заочно. Зараз служимо в одному підрозділі. Ми з Іваном, як рідні брати: крім навчання та служби разом виступали на спортивних змаганнях, у нас спільні захоплення – риболовля та збирання грибів. І на весіллі у мене він був старшим свідком. Іван – найкращий друг», – з неприхованою радістю каже Руслан.

Надзвичайно цінують Івана Чуму й керівники. Зокрема, начальник впс «Верховина Бистра» майор Юрій Шубін запевняє: «З такими людьми, як Іван служити не лише легко, але й приємно. Професіонал, яких пошукати ще треба, один з кращих за фахом. Як то кажуть, людина на своєму місці. У колективі користується заслуженою повагою як у керівництва, так і у співслужбовців. Справжній бойовий товариш!».