Днями українці відзначили День волонтера. Безумовно, якби не ці люди, захисникам країни було би зовсім важко. З нагоди свята ми вирішили поспілкуватися з найталановитішим волонтером, відомим прикордонникам. З її легкої руки суспільство побачило образ сучасного вартового рубежу – відданого, незламного сина своєї країни, котрому знайомі і сльози від втрати товариша, і від зустрічі з маленькою донечкою. Ім’я Беати Куркуль де-факто запатентовано героями її незрівнянних картин. Відомчі нагороди та відзнаки – це найменше, чим може Держприкордонслужба віддячити талановитій литовській художниці за дружбу й допомогу.

Днями українці відзначили День волонтера. Безумовно, якби не ці люди, захисникам країни було би зовсім важко. З нагоди свята ми вирішили поспілкуватися з найталановитішим волонтером, відомим прикордонникам. З її легкої руки суспільство побачило образ сучасного вартового рубежу – відданого, незламного сина своєї країни, котрому знайомі і сльози від втрати товариша, і від зустрічі з маленькою донечкою. Ім’я Беати Куркуль де-факто запатентовано героями її незрівнянних картин. Відомчі нагороди та відзнаки – це найменше, чим може Держприкордонслужба віддячити талановитій литовській художниці за дружбу й допомогу. Однак мало хто знає, що у велику прикордонну родину Беату привів той, кому випала честь першим оцінювати її творіння, кого на виставках картин у підрозділах іноді сприймали за особистого охоронця жінки (бо ж чому він завжди поруч?), хто перші два бронежилети, куплені за благодійні кошти, передав прикордонникам Луганського загону – це чоловік художниці Микола Авдєєв.

Кор.: – Як Ви познайомилися?

Микола: – Ми сперечалися на форумі фанатів «Зоряних війн». Причому настільки сильно, що адміністратори попередили: або ми припиняємо, або ж нас банять. Тоді ми знайшли номери ICQ одне одного і продовжили свою дискусію там. І вже за два роки я вмовив Беату приїхати до Києва.

Кор.: – Ким Ви працювали в той час?

Микола: – Під час нашого знайомства я почав працювати спеціалістом із програмного забезпечення. З тих пір там і працюю.

Беата: – А я була медсестрою загальної практики.

Кор.: – А як же Ваш художній талант?

Беата: – Історія була такою: помітивши здібності доньки, мої батьки віддали мене до художньої школи. Все було би круто, але вже за рік мені так набридли всі ті правила, що Академію мистецтв після закінчення школи я навіть не розглядала. До того ж у мені якось прокинулася громадянська свідомість. Коротше кажучи, хотіла бути корисною суспільству. Відтак я вступила до медичного коледжу. Ось так про малювання я з успіхом забула років на п’ять…

Микола: – Поки не познайомилася зі мною. Я почав благати, щоб вона мені намалювала щось із сюжету «Зоряних війн».

Кор.: – Якими були перші враження після переїзду до України?

Беата: – Перші враження про країну у мене склалися ще 2004 року, коли я сюди приїхала в гості. В цей час відбувалася Помаранчева революція. Ми пішли прогулятися Хрещатиком, і я тоді ще здивувалася: що це за революція така дивна – всі радісні, посміхаються, співають і танцюють. Перше, що відразу ж запам’яталося, – українці дуже емоційні та відкриті люди. Для нас, жителів Литви, це трохи нехарактерно.

Кор.: – Миколо, як Вам живеться з творчою людиною? Адже існує таке упередження, що спільне проживання з представниками творчих професій – справа не з легких.

Беата: – Маленька ремарка. Навіть прий­нявши рішення одружитися, ми вирішили пожити деякий час, подивитися чи не повбиваємо одне одного.

Микола: – Адже характери в обох – відверто кепські.

Беата: – Не те слово! Ми одне одного варті!

Микола: – Незважаючи на інженерну освіту, не посоромлюся сказати, що також частково належу до категорії творчих людей. Тому мені простіше. Працюючи у відділі тестування якості програмного забезпечення, нерідко доводиться дуже творчо підходити до своєї роботи

Беата: – Словом, його завдання полягає в тому, щоб максимально ускладнити життя програмістам, котрі написали дану програму. Зламати її й наприкінці сказати: «Все добре, хлопці, програма працюватиме, тож можна її запускати».

Микола: – Насправді це упереджена думка. Робота в сфері тестування програмного забезпечення передбачає критичний склад розуму. Це схоже на роботу детектива, котрий шукає знаряддя вбивства.

Кор.: – У який момент у Ваших розмірених столичних буднях з’явилися прикордонники?

Микола: – Це був травень 2014-го. Уже пройшов «окупендум» в українському Криму. Вже вивели наших хлопців із півострова. І в цей період до офісу прийшов знайомий зі словами: «Ми знаємо, що ти волонтериш». Ну, я пояснив, що не зовсім волонтерю, однак знаю людей, які цим займаються. Згодом він знову завітав, почав щось говорити про прикордонників. Мовляв, хлопцям у Луганську, а тоді, як ми пам’ятаємо, там починалося справжнє жахіття, потрібні бронежилети. Я пообіцяв дізнатися, хто цим займається. Так вийшло, що серед тих, кого я знав, не було людей, які б мали справу з бронежилетами. Я вирішив, що хтось та мав би за це взятися. Отак усе й почалося – з двох бронежилетів для Луганського прикордонного загону.

Кор.: – Як відбувався процес допомоги прикордонникам?

Микола: – Тоді я вперше пробігся між колегами з простягнутою рукою, виклав у Фейсбуці свій перший пост-заклик про допомогу. Попросив багатьох людей про репост. Майже всі проігнорували, окрім Романа Синіцина з «Народного тилу». Завдяки його репосту користувачі зрозуміли, що мені можна довіряти. І тоді на мій рахунок почали надходити перші благодійні внески. На той час «ТЕМП» – основний постачальник бронежилетів для армії, нічого для цивільного збуту не мав (усе йшло за держзамовленням). Тож довелося шукати альтернативні шляхи. Загалом була в нас у Києві, та й зараз є фірма, яка займається бронедверима. Там для нас із бронесталі вирізали пластини. Це й були ті перші два «броники» для луганських прикордонників. А далі, думаю сьогодні вже можна про це розповідати, ми запакували «бронь» у мішки і передали їх «Новою поштою» до Луганська. Посилка була зареєстрована як канцелярія. Ось так 20 кілограмів «скріпок» уперше вирушили на Схід.

Кор.: – Беато, як Ви реагували на волонтерську діяльність чоловіка?

Беата: – Цікаво, що мене повністю поглинула перепалка з російськими друзями стосовно подій в Україні. Тому я успішно упустила момент, коли мій чоловік захопився волонтерством. Та й він попервах це якось не афішував.

Микола: – Я намагався не перевантажувати дружину цими проблемами.

Беата: – Спохватилася я тільки тоді, коли помітила, що в нього збільшилася кількість дзвінків по мобільному. А я добре знаю, як сильно мій чоловік не любить телефонні розмови. До того ж я чула імена, яких доти ніколи не знала. Коли поцікавилася з ким він бесідує, Коля відповів: «З підполковником Адміністрації прикордонної служби». В мене тоді, м’яко кажучи, відняло мову. Ось так він і посвятив мене у свою волонтерську діяльність. Тоді я подумала: якщо в нашій сім’ї з’явився волонтер, я забезпечуватиму йому надійний домашній тил.

Кор.: – Беато, враховуючи Ваше громадянство, зрозуміло, що серед друзів багато росіян. Яким чином розвивалися стосунки з ними в цей період?

Беата: – Практично всі росіяни відпали. При тому, що це була давня і перевірена компанія. Ще з того самого форуму «Зоряних війн». Майже з усіма спілкування припинилося. Щоправда, все ж залишилася невелика кількість людей, які зуміли  зберегти свою адекватність. Двоє з них приїхали до України разом із своїми п’ятьма котами.

Кор.: – У них були якісь проблеми в Росії?

Микола: – Власне, поза межами Москви в Росії існує лише одна проблема – важко жити. Вони мешкали у Твері. А там усе доволі сумно.

Кор.: – Миколо, Ваша діяльність обмежувалася допомогою тільки прикордонникам?

Микола: – На той час потреби Збройних Сил і Нацгвардії були не настільки гострими. Адже волонтерів на ці структури вистачало з головою. У мене було правило: не відмовляти нікому. Почалося з бронежилетів, а далі якось усе само собою складалося.

Беата: – Типова картина того часу в нашій квартирі – гора бронежилетів, поруч – гора касок. Потім туди якимось дивом втискується стільки-то пар берців, а поміж цим усім і для карематів місце знаходилося. Були моменти, коли наше помешкання відверто нагадувало склад. На момент активної волонтерської фази Коля був рушійною силою. А я в той час спокійно сиділа в тилу і робила все від мене залежне, щоб цей тил забезпечити.

Кор.: – Однак це тривало недовго. В який момент прикордонне відомство стало рідним і для Вас, Беато?

Микола: – Осінь 2014 року. Тоді волонтери запропонували зайнятися малюнками для прикордонників від діток із Житомирського дитбудинку. Я зрозумів, що соціальну частину вже просто не витягну. Мені потрібно було займатися пошуками медикаментів, форми, берців, бронежилетів врешті-решт. А тут ще й соціалка. А я ж один.

Беата: – У той момент у нас відбулася коротка емоційна розмова з теми «Любий чоловіче, на біса ти все тягнеш на собі, якщо є ще дружина?!». Після цього ми почали розділяти волонтерську роботу. Я почала підхоплювати від інших волонтерів інформацію, що мала дійти до Колі. Я її розділяла за пріоритетом і доносила до чоловіка. Такий собі особистий помічник.

Кор.: – З ким Ви підтримували контакт у підрозділах, щоб дізнаватися, яка саме допомога необхідна?

Микола: – Я збагнув, що офіцерський склад часто підпадає під ротацію, а от сержантський – залишається на місцях. Ось так моїм основним контактом на Красній Талівці став старший прапорщик Роман Дум’як. У якийсь момент він вийшов через Фейсбук на мене. І поцікавився, чи зможемо ми дістати коліматор на автомат. Я відповів, що це не проблема.

До речі, як відомо, фейсбучний чат висвітлює геолокацію співбесідника. Можете уявити наше здивування, коли Роман, за даними соцмережі, перебував у якомусь населеному пункті Ростовської області Росії. Я ж йому й відповідаю: «Так, товаришу феесбешнику, все зробимо. І «легітимному» не забудь від нас привіт передати». Ми досі з гумором згадуємо цю історію. Завдяки Роману вдалося чи не вперше отримати чіткий список необхідних речей. Адже насправді це було важко зробити.

Кор.: – Коли було намальовано першого прикордонника?

Микола: – Взагалі перший малюнок з прикордонної тематики з’явився тоді, коли я відправляв Роману цівку до АК. Вона була у красивій білій коробці. От я й запропонував дружині якось прикрасити коробку. Бо ж зовсім сумно виглядало. І вже за декілька помахів був готовий перший прикордонник – Роман Дум’як (перемальований з його фото у соцмережі).

Беата: – А ось перший серйозний малюнок у цифровій якості з’явився на світ після візиту до прикордонного шпиталю. Спілкувався з бійцями в основному Коля. Я ж спостерігала за прикордонниками – як реагують, як дивляться. Це були величезні очі, в яких читалося: люди досі не до кінця усвідомлюють, що відбулося. Панувала атмосфера потрясіння, нерозуміння…

Кор.: – Страху?..

Беата: – Я б не сказала, що це був страх. Швидше було хвилювання, що ж буде далі?

Микола: – Як на мене, найбільше, чого тоді боялися поранені, – це те, що нападникам на Луганський загін усе просто зійде з рук. Вголос, звісно, цього ніхто не говорив, однак це відчувалося.

Беата: – У цілому не тільки враження від відвідин госпіталю підштовхнули мене зобразити патріота-прикордонника. Адже паралельно продовжувалися мої суперечки із російськими «друзями». Знаєте, було таке бажання хоч якось їх вколоти, роздратувати. Потролити росіян – це святе. Тим більше, я тут живу і добре бачу й розумію все, що відбувається. І коли мені якесь опудало із Зауралля чи Маскви починає розповідати, яка тут ситуація насправді, мене це відверто виводить із себе. Тож можливість позлити таких «розумників» я не упускала ніколи.

Кор.: – Що лягло в основу першого малюнка?

Беата: – Першому малюнку передували сумнозвісні події, коли колону прикордонників розстріляли на підступах до Маріуполя. Якогось конкретного прикладу не було. Просто в голові з’явився образ. І я його перенесла на картину.

Кор.: – Коли Ваші картини стали завойовувати любов користувачів соцмереж?

Беата: – Якщо не помиляюся, то увага до моїх робіт почалася після репосту Яроша чи то когось із «Правого сектору». Тоді репостнули цілу підбірку моїх робіт. Після того перепост зробили на сторінці якогось телеканалу. Це вже був 2015 рік, кінець березня – початок квітня. Тоді ми записали перше інтерв’ю з каналом ZIK. Згодом до мене звернулася волонтер і активіст Валентина Охлопкова. Запропонувала організувати виставку моїх робіт, переконувала, що їх повинен побачити світ. Більш того, сказала, що попередньо вже домовилася про все з прикордонниками.

Микола: – На той момент уже було намальовано я б сказав іконічну роботу – прикордонник з дитиною на руках. На картині зі своєю донькою на руках зображений Женя Гладков, який із Красної Талівки потрапив до госпіталю в листопаді 2014 року.

Беата: – Так, я її декілька разів перемальовувала, бо на першому фото, яке він нам прислав, вона була ще зовсім маленькою. Поки я їх малювала, він сказав, що доня вже підросла.

Микола: – Женя потім ще довго не міг зрозуміти, чому картина з ним та його донеч­кою стала головним фото профілів низки користувачів Фейсбуку.

Кор.: – Є у Вас робота, яка запам’яталася найбільше?

Беата: – Кожна картина для мене є цінною. Кожній передувала конкретна історія. Із кожною пов’язані певні емоції. Звичайно, найбільше запам’ятовуються ті роботи, над якими я працювала спільно з прикордонниками. Це мої головні консультанти і критики. Тому будь-яка така робота – це цікавий досвід і не менш цікаве спілкування.

Коли до мене звернувся письменник Андрій Кравець із проханням намалювати обкладинку до його книги про генерал-майора Ігоря Момота, я по-справжньому запанікувала. Текст у той час ще шліфувався, тож малювала я абсолютно наосліп. Ігор Федорович став легендарною постаттю серед прикордонників. Тож я розуміла, що не маю права на помилку.

Кор.: – Ви бували безпосередньо у підрозділах на кордоні?

Микола: – Ось про нас часто говорять, що ми вже не раз були на «нулі», об’їздили майже півкордону… Чесно кажучи, ми обдумували такий варіант, однак потім порахували, у скільки обійдеться кожна поїздка, а це декілька тисяч гривень, тому вирішили, що цим коштам можна знайти куди корисніше застосування. Декілька тисяч – це або бронежилет, або каска, або якісні медикаменти. Насправді дуже хотілося поїхати, але в умовах війни для волонтера – це непомірна розкіш.

Однак на кордон мені все ж таки вдалося потрапити. Це був 2015-й рік. Тоді на Красній Талівці відзначали річницю бою. Того ж дня відбулося і відкриття пам’ятника, виготовленого за макетом Беати.

Кор.: – Чи змінила ця поїздка Ваше творче натхнення?

Беата: – Справа в тому, що на відкриття пам’ятника Коля поїхав сам. У нас була домовленість: якщо виникне така потреба поїхати на «нуль», то тільки по одному. Хтось повинен залишитися на той випадок, якщо з іншим щось трапиться. Це цілком цинічний, проте логічний розклад. Романтика – романтикою, враження – враженнями, але існує відповідальність перед людьми, які залежать від нас..

Микола: – Екстрим-туризм – це, звісно, захоплююча річ, однак не в час, коли в твоїй країні війна.

Кор.: – Загалом разом Ви дуже багато дали українським прикордонникам – як у матеріальному, так і в духовному сенсі. А чи дали щось вони вам?

Микола: – Дружбу. Ми іноді роздумуємо про те, що війна – річ жорстока – забере в тебе, не питаючи і дасть те, що не просив. Ми втратили дуже багато друзів дитинства, котрі мешкають у Росії. Натомість знайшли величезну кількість справжніх друзів в Україні, в тому числі й прикордонників.

Беата: – Насправді цю дружбу я не проміняю ні на що. Так, дійсно, привід для знайомства був жахливий. Однак зараз я невимовно щаслива, що маю так багато знайомих серед прикордонників, багатьох із яких сприймаю як сім’ю. Мій ранок уже традиційно починається обміном побажань гарного робочого дня з низкою прикордонних прес-офіцерів.

Микола: – Це люди, які можуть зателефонувати і о першій ночі, і о шостій ранку та не отримати за це «на горіхи». Їм можна. Навіть якщо цей дзвінок не стосується волонтерської допомоги, а просто є бажання поговорити.

Кор.: – Дякую за розмову.