Петрів Ігор Олексійович

НАЗАД
07 липня 2016 12:08

майор Петрів  Ігор  Олексійович

Начальник групи – старший викладач групи спеціальної вогневої підготовки циклу тактико-спеціальної підготовки Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України

Дата народження: 13.10.1967.

Дата та місце загибелі: 12.07.2014., 16 км від населенного пункту Маринівка

Останнє відрядження майора Петріва

Майор Петрів Ігор Олексійович віддав понад 27 років свого життя службі з охорони кордону. 12 липня нинішнього року він героїчно загинув у зоні АТО. Свій останній прихисток офіцер знайшов на черкаській землі. Поховано його зі всіма військовими почестями у селі Геронимівка, а в селі Руська Поляна одна із вулиць відтепер носить ім’я героя-прикордонника Ігоря Петріва.

Автор: Катерина Сорокопуд

Бойові побратими згадують, що перебуваючи на передовій Ігор Олексійович жодного разу не поскаржився на умови, в яких вони знаходилися, хоча не раз усім доводилося ночувати у полі просто неба. Він розумів: захищати територіальну цілісність країни – це також значить берегти мирне життя і спокій своїх рідних і близьких його серцю людей. З таким душевним настроєм 15 березня нинішнього року у складі мотоманевреної групи Навчального центру Держприкордонслужби, що згодом отримає ім’я героя генерал-майора Ігоря Момота, майор Ігор Петрів відправився обороняти східні рубежі української держави.

То був день, коли проводжаючи у відрядження свого чоловіка, дружина, уперше за майже 23 роки їхнього спільного життя, як ніколи відчувала: її серце переповнено страшною тривогою за коханого.

– Знаєте, – розповідала з вистражданими від усього недавно пережитого очима миловидна жінка, – моя зустріч з Ігорем стала подарунком долі. Познайомилися ми у вересні, а вже за декілька місяців, отримавши відпустку, він поїхав до моїх батьків просити благословення на шлюб. Отримавши його, ми відразу ж одружилися. Я була щасливою дружиною і мамою нашої доньки Ірини, – каже ледь стримуючи сльози вдова прикордонника Тетяна Володимирівна.

Коли 1991 року 76-й гвардійський танковий полк Північної групи радянських військ з розпадом «великого і могучого» переїхав із Польщі на Черкащину, а згодом його перевели у розпорядження новоутвореного прикордонного відомства, контракт­ник Ігор Петрів залишився у строю патріотів, що присягнули на вір­ність українському народові. 1994 року він закінчив Інститут прикордонних військ України та повернувшись до Навчального центру з двома лейтенантськими зірочками на офіцерських погонах став взірцем сумлінного виконання своїх нових обов’язків у навчанні молодого покоління прикордонників.

«У службі викладається на всі сто», – саме так образно можнf охарактеризувати суть усіх коротких за змістом подань старших начальників на офіцера Ігоря Петріва для присвоєння йому чергового військового звання. Перебуваючи протягом трьох місяців у першому відрядженні на Сході країни, він під час телефонних дзвінків додому ніколи не розповідав дружині, що насправді коїться у зоні бойових дій з проросійськими сепаратистами. На її схвильоване тривожне «Як ти там?» – відповідав завжди лаконічно: «Усе добре». І лише згодом Тетяна Володимирівна дізнається від його бойових побратимів, щоб заспокоїти її й доньку, майор Ігор Петрів як тільки розпочинався бій, телефонував їм: «Коли мій мобільний не відповідатиме, не турбуйтеся, у нас все гаразд, ми відпочиваємо». Але хіба можна обманути жіноче люб­ляче серце? Тож Тетяна Володимирівна, як і донька Ірина, зустрічали і проводжали кожен день з надією на швидке повернення найдорожчої їм людини.

Через довгі три місяці майор Ігор Петрів приїхав додому.

– Не відчуваючи землі під ногами я бігла назустріч батькові, – згадує київська студентка, майбутній юрист Ірина Петрів. – І ось я в його обіймах, і наче весь світ на мить завмер. Вечір ми провели разом однією сім’єю, тримаючись за руки, проговорили всю ніч. Тоді мене переповнювало лише одне бажання – більше ніколи не розлучатися. Але ж розуміла, коли буде потрібно ніхто і ніщо не зупинить батька – він знову поїде в зону АТО. Згодом тато поїхав і вже живим не повернувся, – низько схиливши голову, тихо, майже пошепки, закінчує свою сумну розповідь донька героя-прикордонника про батька, для якого з самого дитинства була найбільшою улюбленицею.

Тетяна Володимирівна тоді, жартуючи, навіть ображалася, що, мовляв, донька любить свого татуся більше, ніж маму.

– Майор Ігор Петрів віддав прикордонній службі понад 27 років. У зоні АТО він мав позивний «Дєд». – Я був здивований, коли після ротації, він знову повернувся в наш стрій на Сході країни. Одне запитання було у мене до нього: «Навіщо ідете на такий ризик, адже є вислуга, звання, статус?» – На що він сказав: «А хто, як не ми!» – Іншої відповіді я не сподівався почути, – ділиться своїми споминами старший прапорщик Олег Іващенко.

– З перших днів війни на Сході Ігор Олексійович перебував на передовій, – продовжував розповідати бойовий побратим. 12 липня 2014 року транспорт супроводу поранених підірвався на міні поблизу села Маринівка. Я не знаю, можливо, моя вина в цьому також є. Але я пройшов ці міни, а ось екіпаж майора Петріва не пройшов. По радіостанції я, як ведучий, дав команду: «Прохід за мною! Колія – в колію!». Всі знали, якщо йде така команда, водій має вести машину по міліметру слід у слід. Важко сказати, чому я пройшов, а другий екіпаж ні. Долі секунди. Вибух. Проїхавши метрів 20–25, ми зупинилися. Перша думка була, що це засада. Але, як виявилося спрацювало два фугаси – один на його машину, інший – на мою передню. Та у мене була своя специфіка їзди. Я ніколи не їздив чужими дорогами, мав своє відчуття, якщо помічав щось малопомітне, але підозріле, оминав машиною вправо чи вліво. Цього разу все було не так. На БТРі який підірвався, знаходилося вісім бійців. Тих, хто сидів на броні, вибухом відкинуло у різні боки. «Дєд» у цей час, спустивши ноги в люк, у повний зріст стояв на кріслі командира. Під час вибуху його не викинуло вибуховою хвилею, а затягнуло всередину. Башта була відірвана, двигун ще працював, Ігор Олексійович отримав важкі поранення. Йому вкололи знеболююче, але він прожив ще півгодини – врятувати його не вдалося. Був майор Петрів прекрасною людиною, висококласним спеціалістом по зброї, взірцем офіцерської вірності Військовій присязі.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності України, майора Ігоря Петріва посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Популярні розділи та сервіси