Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
07.07.2016
a
a
a
Луцко Анатолій Степанович

старший сержант Луцко Анатолій Степанович

Начальник складу відділення продовольчого забезпечення відділу тилового забезпечення центру логістики 130 Головного центру зв'язку, автоматизації та захисту інформації

Дата народження: 07.05.1985.

Дата та місце загибелі: 11.07.2014., ППр "Довжанський"

Герої не вмирають!

За неписаними правилами неоголошена війна продовжує забирати найкращих, а Україна продовжує втрачати героїв, які до останнього відстоюють самобутність рідної землі. Прикордонний пункт пропуску «Довжанський» надовго залишиться для нас кривавою міткою на лінії українсько–агресорського кордону. За іронією долі старший сержант Анатолій Луцко та сержант Василь Поляков, рятуючи життя інших, втратили власні. Спілкуючись із тими, хто добре знав героїв, розумієш, що Україна зазнала непоправної втрати, адже у небуття пішли люди, котрі будь–що хотіли врятувати Неньку від пропасті, в яку її так цинічно намагаються зіштовхнути «руссо терорісто».

Автор: Валентина ЛАЗАРЧУК

12 червня о 6.00 начальник їдальні Головного центру зв’язку старший прапорщик Ігор Туркан отримав смс від свого колеги та хорошого друга Анатолія Луцка: «Доброго ранку. Ми вже в дорозі». Далі в основному так і перекидалися повідомленнями, адже спілкуватися в зоні АТО у відкритому телефонному ефірі не завжди безпечно: ворог не спить. Нерідко на запитання «Як твої справи?» Анатолій лаконічно відписував «На 5». Та сталося так, що доля відміряла йому рівно місяць на тій неоголошеній війні, і вже 12 липня о 6.00 товариші по службі прямували на Кіровоградщину, де мали сповістити родину Луцків про страшну трагедію – втрату сина і брата.

27­річний Анатолій Степанович (незважаючи на молодий вік у військовій частині до нього зверталися виключно так) користувався беззаперечним авторитетом. Начальник складу відділення продовольчого забезпечення Головного центру зв’язку старший сержант Анатолій Луцко до всіх завдань ставився відповідально, жив по совісті й не терпів обману. Будучи по природі своїй справедливою людиною він, як тільки в бік прикордонників пролунав перший постріл терориста, рвався допомогти побратимам.

Тієї кривавої п’ятниці (за 2 дні до ротації) прикордонники отримали сигнал від військовослужбовців Збройних Сил. Ті просили допомогти вивезти поранених із щойно обстріляного терористами блок­поста поблизу «Довжанського». БТР виї­хав, але його рух перервав постріл ПТУРа. Сержант Володимир Сова, який керував машиною, озирнувся і побачив, що його товариша Анатолія, який сидів на місці оператора­навідника, розірвало. Нехай і зі значною контузією, але Володимиру пощастило вчасно вибратися із палаючого БТРа, другий постріл терористів підірвав те, що уціліло після першого.

Товариші згадують, що Анатолій жодного разу не поскаржився на умови, в яких вони всі перебували, адже іноді доводилося ночувати просто неба. Він же смиренно сприймав усе як належне, бо в цьому бачив виконання свого обов’язку перед країною, де живуть його батьки і підростає улюблена племінниця.

Надзвичайно комунікабельний і небайдужий до чужого горя хлопець вів активний спосіб життя. Для нього завжди були відкриті двері до осель колег, куди його часто запрошували на вечірні посиденьки із задушевними розмовами.

До всього, старший сержант Луцко був ще й хорошим знавцем ветеринарної справи. Заочно закінчивши спеціалізований коледж він мимоволі перетворився на «позаштатного» ветеринара. За порадою до Анатолія зверталися і кінологи, і співслужбовці, і їхні друзі.

Та повернімося до трагічних подій поблизу «Довжанського». Як тільки БТР прикордонників дістався до місця, сержант Василь Поляков першим зіскочив до одного з поранених, але тільки потім зрозумів, що допомога йому вже не знадобиться. Тому вирішив хоча б забрати тіло. В той момент пролунав перший постріл у БТР, в результаті чого загинув старший сержант Анатолій Луцко. 23­річний Василь знайшов сховок в окопі. Тоді на підмогу саме під’їхав 2­ий БТР на чолі з підполковником Олександром Саганом. За секунду Василь уже мчався до свого командира. Така необережність виявилася для нього фатальною – снайпер влучив хлопцю в потилицю. Його товариші й досі не можуть пояснити чому Василь так повівся. Скидалося на те, що  він хотів доповісти командиру про щось невідкладне, ніби від цього залежало чиєсь життя. Натомість заплатив за такий відчайдушний крок найдорожчу ціну.

Інспектор 1­ої категорії майстер­начальник відділення спеціальної техніки мобільного прикордонного загону старший прапорщик Сергій Ковальчук  більше року був для покійного Василя Полякова начальником. Каже, що йому з підлеглим дійсно пощастило – Василь, незважаючи на молодий вік, зарекомендував себе як врівноважена і зосереджена людина. Діло своє знав і робив «на відмінно». Кращого спеціаліста зі зброї в підрозділі було не знайти. Чотири БТРи, що згодом відправилися на Схід, пристрілював саме він. Хороші відгуки про тоді ще курсанта Навчального центру Держприкордонслужби надходили й від викладачів Василя. Мовляв, рідко можна зустріти такого старанного учня, який за рівнем обізнаності в зброї міг «потягатися» зі своїми наставниками. Василя поважали як людину, як військовослужбовця, і як хорошого фахівця, тому в колективі він був негласним лідером.

10 годин побратими не могли забрати тіла вбитих – прилеглу територію контро­лював снайпер, та й боєкомплект БТРа внаслідок пожежі детонував.

На жаль, останнім часом в Україні все частіше лунає фраза «Герої не вмирають». І це дійсно так. Назавжди в серцях рідних, друзів і колег­побратимів залишиться світла пам'ять про старшого сержанта Анатолія Луцка та сержанта Василя Полякова як про вірних товаришів, відданих прикордонників та просто людей із великої літери. Дуже влучно сказав про загиблих старший прапорщик Сергій Ковальчук: «Якби в нас було більше таких хлопців, то наша армія була б непереможною, та й Україна б упевненіше розправляла плечі».