Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
07.07.2016
a
a
a
Лифар Сергій Іванович

капітан Лифар Сергій Іванович

Заступник начальника мобільної прикордонної застави (на автомобілях)з персоналу Навчального цениру підготовки молодших спеціалістів державної прикордонної служби України

Дата народження: 17.02.1969.

Дата та місце загибелі: 07.08.2014., під час обстрілу колони. 

ЧОРНИЙ ЧЕТВЕРГ

Після закінчення середньої школи Сергія чекала військова строкова служба. Він уже знав: беруть до Прикордонних військ. Проводжали його земляки, як здавна повелося на Шполянщині, коли за урочистим застіллям збирається ледь не половина села.

Автори: Катерина СОРОКОПУД, Василь КЛИМЕНКО

Було тут чимало хлопців і вже статечних чоловіків, які свого часу, виконавши конституційний обов’язок, повернулися до рідного Матусова бравими прикордонниками у запасі. Саме таким юнакам з середньою освітою віддавали перевагу у районному військкоматі приїжджі «купці»-­офіцери в зелених кашкетах. Тож не тільки у Матусові, а й у навколишніх селах Капустино, Васильків, Лебедин та в десятках інших знали, що найбільш освічені призовники будуть служити, якщо не в ракетних військах, то на державному кордоні. Синам сільських трударів із української глибинки, що у Черкаській області, держава довіряла берегти її рубежі на Далекому Сході, у Середній Азії, на Курилах – у найвіддаленіших від цивілізації місцях з пекуче гарячим або нестерпно холодним кліматом. Такої почесної участі удостоївся і Сергій Лифар.

Перший лист від сина до рідної домівки у Матусові надійшов із Забайкалля.

–  Повезло Сергію – до Камчатки не довезли, мабуть, горючки у паровозі не вистачило, – жартували, довідавшись від рідних де служить їхній син, ті, кому на заставі довелося свого часу на собі відчути усі «принади» природи півострова незбагненно далекого від їхньої рідної української землі та близького від загадкової країни Висхідного Сонця – Японії.

Забайкалля... Колись в остроги, де на сот­ні кілометрів навкруги панувало безлюддя, а від шалених морозів під ураганним вітром тріскалися дерева, засилали каторжників. Тепер тут, на прикордонній заставі, розпочав свою солдатську біографію юнак­українець рядовий Сергій Лифар. Додому він писав: «Служба у мене йде, як треба. Правда, трохи незвична місцевість, природа не та, що у нас на Україні. Але поступово звикаю. А служать зі мною хлопці хороші, надійні, у всьому допомагаємо один одному. Так і має бути, бо ми ж прикордонники».

Минали довгі тижні, місяці тривожного материнського очікування Поліни Іванівни. Думала, повернеться Сергій, то треба готуватися до весілля. Бо серед односельчан уже стало, як би неписаним правилом: службу відбув – пора створювати власну сім’ю. А вийшло усе навпаки – син повідомив, що, відслуживши строкову, він поступає до школи прапорщиків. Мати тільки руками розвела: «Твоє життя сину, тобі й творити свою долю. Хай Господь у всьому допомагає, а я буду молитися...».

Успішно закінчивши навчання новоспечений прапорщик Сергій Лифар приїжджає до рідного села, одружується на однокласниці й разом з нею повертається до нового місця служби – старшиною прикордонної застави 74-­го Сретенського прикордонного загону Забайкальського прикордонного округу. Тут і проявилися якнайкраще притаманні українським селянам характерні риси: відповідальність за довірену справу і хазяйновитість. За це нового старшину поважали і начальник застави, і його замполіт. А коли відповідальним черговим по підрозділу заступав прапорщик Сергій Лифар, офіцери були упевнені: уся службово­бойова діяльність особового складу буде зосереджена на головному – чіткому виконанні наказу з охорони державного кордону.

Завжди справедливу вимогливість старшини за статутний порядок поділяли і воїни­строковики. Та чи не найбільше схвальних відгуків на свою адресу отримував він у день, коли на заставі відзначали професійне свято «зелених кашкетів». Як і де саме старшина діставав у здавалося б забутому Богом і людьми містечку Кокуй, де знаходилося управління їх прикордонного загону, необхідні овочі та приправи до них, було його таємницею. Зате справжнім українським борщем, який під пильним наглядом старшини готував повар, залюбки та нахвалюючи ласувала вся застава.

–  Боюсь, Сергію Івановичу, коли б не забрали тебе до себе наші тиловики, – поділився якось своїми думками зі старшиною начальник застави, маючи на увазі можливе переміщення підлеглого до управління їхнього Сретенського прикордонного загону.

–  А розставатися з тобою не хотілося б, – зітхнув капітан.

І все­таки довелося. Коли розвалився «єдиний і могучий», прапорщик Сергій Лифар, ні хвилини не вагаючись, вирішив повернутися на рідну Україну, прийняти Військову присягу на вірність її народу та служити новонародженій Вітчизні.

Його мрія збулася – він повернувся додому, став у лави охоронців українських кордонів. 1994 року Сергій Іванович екстерном складає іспити у новоствореному Інституті Прикордонних військ України. 25-­тирічний лейтенант, маючи уже неабиякий досвід служби, відтепер у першому Оршанському навчальному прикордонному загоні ПВУ виховує тих, хто не за тисячі кілометрів від рідної домівки, а на рубежах країни своїх дідів­прадідів має берегти і захищати її недоторканність. Для служби часом не скупився, робив усе з притаманним йому завзяттям. Нагородження офіцера Сергія Лифаря медаллю, інші відзнаки командування військової частини та керівництва відомства українських зелених кашкетів стали знаковим підсумком його особистого внеску в охорону державного кордону.

За вислугою років служби капітан Сергій Лифар звільнився у запас. Тепер у нього з’явилася можливість більше уваги приділяти власній сім’ї, вихованню сина Олександра та доньки Марини, зустрічатися з друзями дитинства та колишніми однокласниками. І ніби розбігалося в усмішці на щасливому материнському обличчі Поліни Іванівни густе павутиння зморшок, коли син допомагав матері облаштовувати родинне гніздо у Матусові.

І не відав, не гадав капітан запасу, які ще нові випробування чекають на нього попереду, коли на початку нинішнього року на Черкащині усе більше стали обговорювати не новини з київського Майдану, де відбулася Революція гідності, а сепаратистське заворушення на південному Сході країни. Новини про події з Донбасу надходили усе тривожнішими, набуваючи ознак неоголошеної війни між протиборствуючими сторонами.

– Коли 13 червня батька знову призвали на військову службу, він пішов не вагаючись, бо розумів, що Батьківщина у небезпеці, – розповідав контрактник молодший сержант Олександр Лифар. – Одягнув тато, мобілізований до прикордонних військ, зелений берет та військовий однострій і я помітив, ніби якась іскра з’явилася у його очах. Він знову був на «своєму місці». На превеликий жаль, – каже, не приховуючи суму, молодий прикордонник, – батькові не вдалося реалізувати всього того, про що думав та планував зробити після завершення АТО.

У 45­ти річному віці капітан Лифар Сергій Іванович, призначений заступником начальника мобільної прикордонної застави Навчального центру підготовки молодших спеціалістів ДПСУ разом з бойовими побратимами виїжджає до пекельного Сходу країни. Згодом вояки­-прикордонники будуть розповідати, як він по-­батьківськи у незвичній для них бойовій обстановці піклувався про кожного зі своїх підлеглих. У  найнебезпечніші хвилини офіцер був разом з ними. І тоді, коли їхня колона 7 серпня потрапила під шквальний обстріл бойовиків. Цей день став останнім днем життя прикордонника Лифаря Сергія Івановича і чорним четвергом ні з чим незрівнянного горя його мами – 78­-річної Поліни Іванівни, дружини, доньки Марини та сина Олександра, друзів і колишніх однокласників. Колись, ще на строкову службу, проводжало Сергія ледве не пів­Матусова, а в останню путь, у Вічність, – з усіма військовими почестями разом з прикордонниками, за християнським звичаєм провело земляка усе село.

– Сергій у всьому був надійною і порядною людиною. Такі як він ніколи не можуть залишатися осторонь, коли біда приходить, – так коротко відгукнеться про свого товариша Юрій Яблунько.

...Намагаючись угамувати тремтіння в голосі, син загиблого – прикордонник за контрактом молодший сержант Олександр Лифар, якому вже довелося бути на палаю­чій війною Луганщині, ніби із найзаповітніших глибин своєї юнацької душі, дістає слова: «Я ніколи не зраджу ідеалів батька. Мені є на кого рівнятися».

А що може бути сильнішим за нерозривну єдність справи батьків і їхніх синів? Тільки любов до Вітчизни, до землі дідів­прадідів та вірність заповітам, залишеним нам у спадщину.