Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
07.07.2016
a
a
a
Кузнєцов В'ячеслав Михайлович

старшина Кузнєцов В'ячеслав Михайлович

Дата народження: 30.06.1975.

Дата і місце загибелі: 9.09.2014., відділ прикордонної служби "Біловодськ" Луганського загону о 14.45. 

Криваве поле

Відеокадри, що з’явилися 10 вересня вранці на YouTube, уже за декілька годин переглянули тисячі користувачів мережі Інтернет. Від побаченого мимоволі стискалося серце.

Автор: Василь КЛИМЕНКО

Над полем, осяяним по-­осінньому ще нескупим сонцем, навскіс до горизонту, грізно клубочачись, тягнувся шлейф чорного диму. Горіло не поле – дим підій­мався від палаючого вогнищем остова перекинутої машини. Із неї раз у раз доносилася якась приглушена тріскотня – то від вогню розривалися бойові набої.

А у високій, пишній буйністю траві, то завмираючи на місці, то перекочуючись з боку на бік, нестерпно важко долаючи кожен метр землі, повзли двоє військових. Залишаючи кривавий слід на зім’ятих стеб­лах пашні, молочаю та зів’ялих волошок, вони з останніх зусиль намагалися збільшити відстань, що відділяла їх від смертельного вогнища на польовій дорозі.

Побачене можна було б сприйняти як високопрофесійну, зроблену телевізійниками «картину» тривожних буднів українських патріотів, які на Сході країни ведуть бойові дії з місцевими сепаратистами та їхніми російськими поплічниками, котрі розв’язали неоголошену війну проти суверенної держави. Але все, що закарбували на відеоплівку оператори обласної телекомпанії «ИРТА», – це була реальна дійсність служби воїнів у зелених беретах – прикордонного наряду ВПС «Біловодськ» Луганського загону. А телевізійники обласного телеканалу випадково стали свідками цього, коли їхали у своїх справах – підготувати сюжет про загибель від обстрілу російською артилерією двох сімей місцевих жителів. Зіткнувшись з неочікуваним, вони не розгубились: оператор увімкнув телекамеру і згодом тисячі людей стали свідками підступної війни доморощених терористів та їхніх російських помічників навіть у дні так званого перемир’я ворогую­чих сторін.

...Вівторок 9 вересня для особового складу ВПС «Біловодськ» нічим не відрізнявся від попередніх. Служба, що для прикордонників уже була усталено звичною, вимагала від кожного не лише високої дисциплінованості, а й постійної готовності до бойових дій з тими, для кого вони на рідній землі стали ворогами. Віддаючи наказ прикордонному наряду на охорону державного кордону, командир підрозділу майор Олексій Тіщенков у своїх підлеглих не сумнівався, мав упевненість, що у будь­якій обстановці вони діятимуть сміливо й рішуче. Хоча на ділянці їх ВПС обстановка була більш­менш спокійною, але підрозділ постійно перебував у стані найвищої боєготовності.

Майор, ніби пересвідчуючись у власній упевненості за своїх підлеглих, ще раз кинув прискіпливий погляд на склад прикордонного наряду. Очима зупинився на підтягнутому у військовому однострої – польовому камуфляжі, по-­чоловічому красивому, ніби ще юнацькому, обличчі старшого лейтенанта Олександра Максименка. Випускник Національної академії ДПСУ імені  Богдана Хмельницького, яку за напрямком підготовки «Охорона та захист державного кордону» закінчив 2011 року, викликав у душі командира приховану від підлеглого повагу. Старанний, маючи спокійний характер, ще молодий офіцер ніколи не цурався порад старших, вимогливо ставився як до обраної ним професії військового, так власне й до себе. За три роки його служби у ВПС «Біловодськ» можна сміливо було робити командирський висновок: старший лейтенант Олександр Максименко – офіцер перспективний. І ще: незабаром має стати батьком. Начальник ВПС майор Тіщенков знав: разом із коханою двадцятиоднорічною дружиною Зоєю його підлеглий уже рахував дні до появи свого первістка. «Значить, відділу пора готувати подарунок новоспеченим батькам – майнула думка. – Ну це потім, а зараз служба»...

За лічені хвилини прикордонний наряд, очолюваний старшим лейтенантом Олександром Максименком, у складі прапорщика Юрія Лук’янцева, старшини В’ячеслава Кузнєцова, сержанта Артема Кручініна і молодшого сержанта Віталія Скокова з необхідним для служби у зоні АТО озброєнням, покинули на автомобілі розташування свого підрозділу. Попереду простягалася польова дорога. Залита сонцем, вона в’юнилася серед поля і ніби сама дихала його різнотрав’ям і спокоєм. Навкруги стояла незаймана тиша осіннього дня. Про що думається у такі хвилини, коли природа своєю принадністю ніби обціловує твою душу, налаштовуючи її на якусь особливу лагідність, а злет обнадійливих думок і добрих теплих спогадів не має меж.

Про що думав у ці хвилини, спостерігаючи з машини за навколишньою місцевістю дільничний інспектор прикордонної служби прапорщик Юрій Лук’янцев? Можливо, згадував недавню розмову з дружиною Оксаною про те, щоби він, батько, менше балував їхню доньку Діану. Стримуючи щасливу усмішку на засмаглому обличчі, Лук’янцев ніби бачив перед собою її радісне обличчя, коли він повертався зі служби додому. Піднявши Діану своїми дужими руками та пригортаю­чи її до себе, батько цікавився: «А що у нас нового?». А їй, шестирічній дівчинці, яка по-­дитячому зацікавлено пізнавала навколишній світ, було що розповісти любому татусеві.

Як завжди у всьому витриманий, спокійний, у задумливому мовчанні долав в уазику перші кілометри польової дороги старшина В’ячеслав Кузнєцов. Військовослужбовець за призовом під час мобілізації він недавно відзначив своє 39­річчя. Можливо, саме про це і згадував В’ячеслав Михайлович, бо як ніколи того червневого дня відчув у привітаннях, так би мовити, кадрових прикордонників їхню щиру приязнь і повагу до новоспеченого побратима. А він, щоб не краяти серце сумом за рідним селом Циркуни, що на Харківщині, за своєю сім’єю – дружиною, п’ятирічною донечкою Даринкою та її меншим братиком Олексієм, з притаманною йому працьовитістю віддавався виконанню службових обов’язків. Тож за короткий час і став прикордонником не тільки за місцем перебування у їхньому підрозділі, а й по духу.

Дорога тихо стелилася під колеса машини. І враз страшної сили вибух підняв автомобіль у повітря. Роздався тріск – скрегіт металу і чийсь нелюдський миттєвий стогін. Заряд фугасу, закладеного диверсантами у полотно дороги, був настільки сильним, що прикордонників буквально викинуло з авто, яке тієї ж миті спалахнуло факелом. Поруч горіла трава. На ній лежали сплюндровані вибухом прикордонники – старший лейтенант Олександр Максименко, прапорщик Юрій Лук’янцев і старшина В’ячеслав Кузнєцов. Трохи на відстані від них корчилися від нестерпного болю тяжко поранені контрактники сержант Артем Кручінін і молодший сержант Віталій Скоков. Це саме вони з відчайдушними зусиллями намагалися чим подалі відповзти від палаючого остова машини, звідки смерть від вибухаючих боєприпасів щосекунди могла наздогнати поранених прикордонників, неочікувано потрапили у камеру телеоператора.

А в прикордонному відомстві «зелених кашкетів» вівторок 9 вересня став ще одним днем невимовного смутку за тими, хто своїм життям вписав власне ім’я в героїчну історію захисників кордонів України та її державної суверенності.

– І загиблих, і поранених того чорного для нас вівторка, я знаю добре, бо ми разом служили, – каже лейтенант Максим Карплюк. – І про кожного можна говорити тільки з найкращого боку, бо всіх об’єднує прикордонна відданість довіреній справі.

Поранені вояки нині перебувають у лікарняних закладах, а загиблих поховали з усіма військовими почестями та за християнським звичаєм. У похоронах, важко стримуючи душевний біль, разом з начальником Луганського прикордонного загону полковником Гавелем Олексієм Вікторовичем взяли участь бойові побратими по службі та місцеве населення, яке провело своїх земляків­прикордонників у ще незвідану Вічність. І як же неймовірно важко було бачити ні з чим незміряні горе, біль, сльози і душевні страждання батьків, дружин загиблих та їхніх дітей. Останні, мабуть, так до кінця ще й не усвідомили, яку невиліковну рану у подальше їхнє життя наніс день прощання з татусями­-прикордонниками.

...Мине час. У нерівній борні на Сході країни з підступним ворогом вистоять українські патріоти. І знову, як завжди в роки утвердження своєї суверенності, вої­ни у зелених беретах в нових історичних умовах на рубежах своєї держави будуть надійно берегти мир і спокій на рідній землі. Не забуваючи та щиро шануючи імена нинішніх її захисників. У це віриться з оптимізмом, інакше й бути не може. Як і в те, що біля дороги, у полі, де зустріли останню мить свого життя прикордонники із ВПС «Біловодськ» буде з часом стоя­ти пам’ятний знак-­камінь з увіковіченим написом на ньому: «Тут у роки боротьби з терористами та їхніми російськими помічниками від закладеного диверсантами фугасу загинули прикордонники: Максименко Олександр Олександрович, Лук’янцев Юрій Олександрович і Кузнєцов В’ячеслав Михайлович.

Вічна їм пам’ять.