Ви можете підписатись на поштову розсилку новин або іншої цікавої та корисної інформації
Захисний код*:
відписатись
11.10.2017
a
a
a
Гувір Сергій Іванович

 Старшина Гувір Сергій Іванович

Інспектор прикордонної служби 3 категорії-черговий відділення управління   службою відділу прикордонної  служби  «Станично-Луганське» ІІІ категорії  (тип Б) 3 прикордонного загону (І категорії)  Східного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України.

Дата народження: 24.04.1993 року.

Дата та місце загибелі: 29.09.2017., ділянка впс «Станично Луганське» Луганського прикордонного загону.

 

Останній дозор

Таким він став для військовослужбовців Держприкордонслужби – старшого прапорщика Дмитра Деде і старшини Сергія Гувіра, які неподалік від кордону з Росією підірвалися на закладеному терористами вибуховому пристрої. Від отриманих ран вони загинули на місці.

Нелегко розповідати про них, адже біль від утрати побратимів у зелених кашкетах продов­жує пекучим вогнем ятрити душу. Їхні імена назавжди вкарбувалися в історію відомства охоронців українського державного рубежу, які на сході країни беруть активну участь у захисті її територіальної цілісності. Пам’ять про загиблих героїв стала невід’ємною частиною «біографії» відділу прикордонної служби «Станично-Луганське» Луганського загону, де півтора року служили вони, земляки з Одещини.

Про їхню любов до рідного краю у підрозділі знали всі. На обличчі старшого прапорщика Дмитра Деде, коли він розповідав про свою «малу батьківщину» – село Єлизаветівка, що у Тарутинському районі, завжди сяяла тепла усмішка. Проте навчатися у середній школі хлопцю довелося у селі Весела Долина, яку й закінчив 2001 року.

Значно молодший від Дмитра старшина Сергій Гувір вважав, що кращого села, ніж рідна йому Крутоярівка ще треба пошукати. Звідси 2011 року рідні та друзі проводжали його на строкову службу.

Відомо, що найбільш успішними стають чоловіки, які ще на початку  зрілих літ правильно обирають свою майбутню професію. Дмитро Деде і Сергій Гувір «побачили» себе у військовому строю, обравши, один раніше, другий пізніше, службу з охорони державного рубежу. І не помилилися, бо ж вона припала їм до душі. Тож і були обидва старанними, відповідальними за доручену справу воїнами.

– З ними завжди відчував себе надійно, упевнено і на службі, і в житті нашого підрозділу, – згадує молодший сержант Олександр Корчмарюк. – Дмитро і Сергій були душею нашого колективу, а їхнє ставлення до своїх обов’язків слугувало добрим прикладом для інших.

Повчитися у старшого прапорщика Деде і старшини Гувіра менш досвідченим побратимам було чого. Дмитро Васильович після строкової служби розпочав кар’єру військового патрульним дозиметристом на заставі «Підгірне» Білгород-Дністровського загону.

За дванадцять років, подолавши нелегкі щаблі професійного зростання, уже старший прапорщик Дмитро Деде став дільничним інспектором прикордонної служби І категорії відділення дільничних інспекторів прикордонної служби ВПС «Станично-Луганське».

З цього часу вдома його дев’ятирічний син Денис з гордістю перед своїми ровесниками не раз хвалився: «А мій тато в АТО Україну захищає…». Не усвідомлюючи своїм дитячим розумом, що кожного дня їхній із сестричкою Альбіною батько ризикує на службі власним життям.

– Старший прапорщик Деде був справж­нім патріотом професії «зелених кашкетів», – не приховуючи хвилювання, згадував сержант Олександр Волков. – У розмовах з нами він, як завжди відвертий, не приховував, що пишається своєю службою в АТО. А син – батьком, захисником України.

Добру пам’ять залишив по собі у відділах прикордонної служби» «Степанівка» і «Старокозаче» на той час молодший інспектор прикордонної служби старшина Сергій Гувір. Півтора року тому, в зоні АТО, у підрозділі «Станично-Луганське» і зійшлися життєві дороги його і старшого за віком земляка-побратима Дмитра Деде.

У новому підрозділі вихованці з Одещини відразу, як мовиться, стали своїми. У службі – надійні, в спілкуванні задушевні, по-товариськи готові прийти на допомогу, розрадити побратима у важкі хвилини.

Їхня душевна відкритість імпонувала всім. Старший прапорщик завжди знаходив час, щоб по мобільному поговорити з сім’єю, дізнатися, як настрій у дружини Марії, що нового у сина-школяра, чи бува не захворіла їхня улюблениця чотирирічна Альбінка. «Зустрічі» по телефону з рідною домівкою незмінно закінчувалися одним: «У мене все гаразд, не хвилюйтеся…».

Сергій навпаки, коли телефонував додому, не міг приховати від друзів своїх переживань. У їхньому військовому колективі знали, що старшина Гувір разом із дружиною Анною чекають на свого первістка. Тож коли від Сергія товариші уперше дізналися про його заповітну мрію побачити свою кохану з маленьким сином на руках, вони й самі мимоволі очікували цього свята старшини.

Про них, своїх підлеглих старшого прапорщика Дмитра Деде і старшину Сергія Гувіра, начальник відділу прикордонної служби майор Максим Михальнюк відгукується по-командирськи коротко й стисло: «Таким, як вони, воякам мужнім і сильним духом, можна було довіряти охорону й захист державного кордону на будь-яких його ділянках. Тим більше в зоні АТО».

 …«Приїжджайте, не пожалкуєте…». Болісно відгукуються у серці слова запрошення тепер уже загиблого старшини Сергія Гувіра. Наприкінці вересневого дня він разом зі старшим прапорщиком Дмитром Деде несли службу неподалік населеного пункту Ільїнка, що за один кілометр від кордону з північним «сусідом». Цей  день служби на прикордонній стежці й став їхнім останнім дозором. Замаскована нелюдами міна вогненним смерчем спалахнула майже під ногами військово­службовців.

«Приїжджайте, не пожалкуєте…» Бойові побратими побували на малій батьківщині Деде Дмитра Васильовича і Гувіра Сергія Івановича, у селах Єлизаветівка і Підгорне, де поховали героїв. Прибули не в гості, а щоб віддати останні почесті загиблим та морально підтримати їхніх батьків, дружин, дітей, друзів-односельчан.

Наостанок похоронної зустрічі, прощаю­чись із прикордонниками, дев’ятирічний Денис Деде, розповів, що батько в одній із останніх розмов обіцяв синові купити новенький мобільник, якщо він радуватиме своїми успіхами в школі.

– А я, – ковтаючи гіркі сльози, – запевнив малий, і без айфона буду навчатися гарно, і мамі в усьому допомагатиму.