Не забудемо ніколи

Не встиг Могилів–Подільський оговтатися від загибелі своїх мешканців – воїна нацгвардії Андрія Бровінського та прикордонника сержанта Олега Глущака, як смерть забрала ще чотирьох охоронців кордону: старшого лейтенанта Олександра Дзюбелюка, прапорщика Володимира Блажка, старшого солдата Павла Дмитренка та старшого сержанта Віктора Соколовського. Вінничина, як і вся Україна, в жалобі…

Автор: Людмила Катеринич

Воїни загинули 27 липня в результаті масованого артобстрілу пункту пропуску «Довжанський». 250 снарядів були випущені з російської території по позиціях прикордонників. Ось що розповів один із уцілілих бійців: – «Спочатку били з «Градів», а потім почали падати снаряди. Вони летіли тихо – ми вперше таке побачили! Все змішалось із землею, повсюди воронки зростом з людину. Не знаю, що це було, але від попадання на берці якоїсь речовини, вони розлазились одразу. Хлопці загинули, переховуючись від обстрілу, в одному з бліндажів».

Як тільки­но в місто прийшла сумна звістка, згорьовані родичі, друзі загиблих, десятки городян перекрили дорогу біля управління прикордонного загону, а згодом рушили до міжнародного автомобільного пункту пропуску «Могилів­Подільський» і повністю заблокували рух транспорту… Люди вимагали від командира загону негайного надати допомогу та підтримку тим, хто захищає «Довжанський». У свою чергу полковник Рустам Алієв зазначив: «Командування загону докладає усіх зусиль, аби допомогти нашим воїнам. Вимоги усіх, хто пікетує пункт пропуску, передані керівництву Держприкордонслужби, яка вживає заходів зі збереження життя ваших рідних та виведення їх із небезпечної зони». Люди, чекаючи вирішення життєво важливого питання, протягом кількох днів продовжували пікетувати міст, який з’єднує Могилів­Подільський із молдовським селищем Отач.

Важко пережити таку непоправну втрату…Словами її не передати…Перед очима наймолодший – Саша Дзюбелюк. 23 липня, за три дні до загибелі, молодий офіцер приймав вітання від бойових товаришів з днем народження. Йому виповнилося 24 роки…. За місяць до героїчної смерті на бойовому посту зустрів своє 32­річчя Володя Блажко… Всього 44 роки відміряла доля Павлові Дмитренку та 28 літ – Віктору Соколовському. Ще б жити та й жити…Але у війни свої зловіщі правила, результатом яких є криваві обжинки, густо зрошені сльозами батьків, дружин, дітей.

...Схилимо голови перед мужніми воїнами-­прикордонниками, які загинули на посту, не зрадивши Батьківщині та Присязі. Вони віддали життя за те, щоб Україна жила у спокої та мирі! Пам’ятаймо про них. Сьогодні, завтра, вічно. Слава героям!           

Сашу любили, його пам’ятають...

5 грудня на фасаді Новоушицького технікуму Подільського державного аграрно–технічного університету, що на Хмельниччині, відкрито меморіальну дошку випускнику цього навчального закладу – Олександру Миколайовичу Дзюбелюку, воїну–прикордоннику, який загинув у зоні АТО.

Автор: Людмила Катеринич

У заході взяли участь рідні, друзі Олександра, колектив технікуму, мешканці селища Нова Ушиця та представники Могилів­Подільського прикордонного загону, в якому офіцер Дзюбелюк розпочинав службу після закінчення Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Активний та цілеспрямований, відповідальний у всьому молодий лейтенант добре знав військову справу і подавав неабиякі надії в обраній професії захисника державного кордону. Однією з яскравих рис Олександра було вміння спілкуватися з людьми, відчувати їхні потреби, він завжди намагався допомогти. У той же час це не заважало йому проявляти вимогливість, коли справа стосувалася служби. Його любили й поважали. Йому довіряли.  Коли б не війна, що чорним круком впала на українську землю, Олександра Дзюбелюка, без сумніву, чекало  блискуче майбутнє.

У червні 2014 року він разом зі своїми бойовими побратимами прибув на охорону та захист українсько­російського кордону на Донеччині. Застава, де офіцер Дзюбелюк займав посаду заступника начальника по роботі з персоналом,  мужньо обороняла та захищала пункт пропуску «Довжанський». Як згадують  бійці підрозділу, їхній командир повсякчас турбувався про своїх підлеглих, дбав про безпеку кожного, ділився останнім ковтком води та куснем хліба. 

Перебуваючи під масованими артобстрілами ворожих «Градів», воїни понад два місяці героїчно трималися, не відступивши ні на крок із займаних позицій. Під час одного з найжорстокіших обстрілів бойовиків і їхніх російських покровителів старший лейтенант Олександр Дзюбелюк, який три дні перед цим приймав вітання від бойових товаришів із днем народження, загинув. Указом Президента України 24­річний офіцер­прикордонник посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3­го ступеня.

Відкриття пам’ятної дошки на честь старшого лейтенанта Олександра Дзюбелюка – подія знакова. Вона є ще одним яскравим свідченням нашої глибокої поваги до подвигу, звершеного в ім’я України. За рідну землю Олександр віддав найдорожче – життя.

P.S. Хвилюючою стала наша зустріч під час відкриття пам’ятного знаку з матір’ю загиблого героя Антоніною Володимирівною. Розповідаючи про сина, вона висловила бажання звернутися до редакції «Прикордонника України» з особистим проханням. Річ у тому, що після випуску з НАДПСУ 2011 року, Олександр Дзюбелюк та його товариші-однокурсники своєчасно не отримали випускних фотоальбомів з вини підприємства, що їх мало виготовити. За кілька місяців випускні альбоми все­таки передали молодим офіцерам, зокрема і тим, хто розпочав службу у Могилів­Подільському прикордонному загоні. Тоді Олександр перебував у відрядженні, тож альбом так і не потрапив до його рук. Заклопотаний службовими справами, офіцер весь час відкладав пошуки на потім. Не судилося...

Сьогодні згорьовані батьки намагаються знайти безцінну для них реліквію – пам’ять про сина та роки його навчання у прикордонній академії. Тож нині вони просять відгукнутися тих, у кого, можливо, знаходиться випускний фотоальбом Олександра або світлини з їхнім сином, та повернути рідним за адресою: Хмельницька область, смт Нова Ушиця, вул. Лісна, 26. Дзюбелюк Антоніні Володимирівні.

Незадовго до загибелі старший лейтенант Олександр Дзюбелюк написав свій заповіт:

Моя поезія затихла,
Останні строки наверстав…
Як той Тарас останню волю
Заповіт для світу написав:

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…».

На Вкраїні нашій славній,
Де дівчата ходять гарні,
Де козаки, як стіна –
Наша нація сильна!

Поховайте й пом’яніть
Та й і далі вже живіть.
При розмовах ви згадайте,
Та й ще чару нахиліть…

Ви згадайте, що зробили,
Що не так, і що – не то,
Бо згадається вам, милим,
На суді усе воно...