В’ячеслав навчався у Механіко-технологічному коледжі Одеської національної академії харчових технологій, де опановував фах техніка-електрика. 2,5 роки строковиком служив у морфлоті на кораблі. Згодом одружився, в сім’ї народився син. Молода родина вирішила оселитися на Одещині. 90-і роки – досить цікавий на випробування час. Аби забезпечити сім’ю, В’ячеславу доводилося шукати заробіток. Працював і на кабельних заводах, і на асфальтовому підприємстві. Навіть робив художні розписи дзеркал.

Коли народився другий син, у селі, де орендували житло, надали земельну ділянку – і сім’я почала будувати власний дім.

«З початком військової агресії рф у 2014 році, я знову працював на Одеському кабельному заводі. Як зараз пам’ятаю, була нічна зміна, під час якої зателефонувала дружина й повідомила, що мене викликають у ТЦК. Там сказали, що, враховуючи мій досвід служби на флоті, буду призваний до лав Морської охорони. Уже наступного дня я приміряв військовий однострій в Одеському загоні Морської охорони», - згадує В’ячеслав.

Згодом моряка-прикордонника призначили на посаду техніка бойової частини одного з кораблів Морської охорони. І невдовзі, коли постала потреба посилити захист рубежів в Азовському морі, фактично весь екіпаж корабля викликався вибути на допомогу побратимам з Маріупольського загону Морської охорони.

Це була гаряча фаза АТО. Морські прикордонники несли бойові чергування в Азовському морі та патрулювали узбережжя, адже на цьому напрямку ворог вишукував можливість перекидати диверсантів та зброю.

Там протягом кількох років В’ячеслав ніс службу мотористом на борту корабля Морської охорони спеціального забезпечення «Онікс», а також виконував бойові завдання у складі екіпажів катера Морської охорони проєкту «Гриф» та КрМО «Донбас».

Потім повернувся назад до Одеського загону Морської охорони, на свій, уже рідний корабель. У 2021 році на долю моряка випало нове випробування – йому довірили посаду командира бойової частини на кораблі Морської охорони спеціального забезпечення «Титан», який на той час щойно був зарахований до складу Державної прикордонної служби України.

Служба на борту тоді ще нетипового для прикордонників, але потужного й функціонального морського буксира, була справжнім викликом для В’ячеслава. Адже він уже добре знався на двигунах кораблів і катерів Морської охорони, але буксир – це зовсім інший тип корабля, зокрема й двигуна. Довелося вивчати його фактично з нуля.

«Звичайно, що ця справа для мене була непростою. Абсолютно інший тип двигуна. Доводилося опановувати нові для себе знання та навички. Й не лише мені – усім екіпажем мудрували та вдосконалювали свій досвід. До того ж враховуючи, що залізний побратим має свій характер та душу, то ми з ним, як то кажуть, певний час вивчали один одного, притиралися нашими характерами. Він потужний, норовливий, а я – упертий. Отже, приборкали один одного», - з посмішкою каже В’ячеслав.

Саме на борту «Титану» майстер-старшина отримав і свій позивний – «Старий», адже був найстаршим на борту. Проте в цьому позивному – щира повага й пошана від побратимів. Так само, з повагою, у спілкуванні побратими звертаються до нього по батькові – Михайлович.

За їх словами, упертість та якась унікальна винахідливість «Старого» – те, що дуже цінують командир та екіпаж корабля.

Обличчя в Михайловича, як у справжнього морського вовка, овіяне солоними морськими вітрами. Та за усією зовнішньою суворістю – тонка й добра душа моряка. І цю доброту відчувають й брати наші менші. Пів року тому на корабель завітала кішка, яка відразу ж прикипіла душею саме до В’ячеслава та вирішила залишитися на борту. Тепер чорна, як ніч, Матільда має своє місце в каюті Михайловича й уже поставлена на котлове харчування за морською нормою. У їжі – невибаглива, а за характером - норовлива, як і корабель, та уперта, як і той, кого обрала собі в друзі.