Бугаєнко Владислав Степанович (19.09.1990 – 22.04.2023).

2014 рік. Майдан. Мільйони небайдужих українців вийшли боротися за свободу та незалежність України. Владислав був одним із них. Чоловік не вагаючись поїхав до Києва, бо вірив у європейське майбутнє для своєї держави. Без роздумів він пішов на службу та став до зброї в 2022, бо знав – ворога потрібно спинити за будь-яку ціну. Владислав Бугаєнко був патріотом своєї країни. Чоловік самовіддано боровся за її територіальну цілісність і робив усе, щоб окупант не дійшов до його рідної Черкащини. Свою маленьку Батьківщину він любив понад усе, адже там народився, закінчив школу, здобув освіту в художньо-технічному коледжі та закохався. Там з ним вчилася дівчина на ім’я Лариса, котра згодом стала супутницею його життя.

«Владислав був дуже активним. Змінив багато професій, постійно шукав себе. Працював ковалем, хотів навчитися кувати різні цікаві речі. Потім займався з деревом. Мав хобі – розфарбовував мініатюри з військово-тактичної настільної гри Warhammer. Хоча ми були знайомі ще зі студентських років, разом вчилися на землевпорядників, після коледжу наші шляхи розійшлися. Але потім якось зустрілися і згодом вирішили, що це, мабуть, доля. Розписалися, у нас народилася донечка, яку назвали Мія. Вони з Владиславом були дуже близькими. Весело проводили час. Хоча Мія була дуже маленькою, але завжди розуміла тата. Завжди його чекала додому», - згадує дружина Лариса.

За словами жінки, Владислав був справжнім патріотом. У 2014 році під час Революції гідності, хоч як його не намагалися відмовити друзі та рідні, поїхав до Києва на Майдан. Там дістав поранення. Після цього працював за кордоном. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Владислав без усіляких заперечень сказав, що піде на війну захищати свою сім’ю. Спочатку був в черкаській теробороні. А коли на початку літа прийшла повістка, він відразу пройшов медкомісію і став на захист Батьківщини. Після навчань на навідника БТРа потрапив до лав Донецького прикордонного загону.

«Чоловік дуже цікавився біографією В’ячеслава Чорновола, як той боровся за незалежність України, любив читати про історію УПА, козацтва. Під час війни я якось була у Львові, зайшла до книгарні і купила йому там книгу. Телефоную, кажу, мовляв, знайшла класну книгу про козаків, давай тобі передам. Він відповів, що не треба, приїду на ротацію – тоді почитаю вдома. Так і залишилася ця книга, він її бачив лише на фотографії», - каже пані Лариса.

Зі слів дружини, Владиславу подобалося служити у війську. Каже, навіть закралася думка, що коханий нарешті знайшов ту справу життя, яку стільки років шукав.

«Відчувала, що він змужнів. Побратими розповідали, що він дуже серйозно ставився до служби. Був дуже рукастим. Якщо треба було щось зробити, придумати, то він шукав можливості. Треба було рити траншеї – рив без заперечень. Був переконаний: якщо поставлена задача, то її треба виконувати», - каже Лариса.

З родиною Владислав спілкувався щодня. Щоранку писав: «Доброго ранку дівчатка! Як ви там, що ви там? Зі мною все нормально, не хвилюйтеся». Зідзвонювалися менше і не довго. Казав дружині: «Менше треба розмовляти, розповідати щось, воно тобі не потрібне. Не накручуй себе, все буде добре».

«В передостанній день він також надіслав нам голосове повідомлення, що дуже нас кохає. І все… Після цього ми більше його не чули», - завершує свою розповідь Лариса.

Рік тому підрозділ Владислава виконував бойові завдання в районі Бахмута. Попри спроби наступальних дій противника, військовослужбовцям вдавалося утримувати зайняті позиції. Ворог постійно завдавав артилерійських, авіаційних та мінометних обстрілів. Під час одного з них солдат Владислав Бугаєнко отримав поранення, несумісні з життям. Військового посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та почесним званням «Захисник України – герой Черкас».

Прикордонники схиляють голови в пам’ять про справжнього воїна, Героя, патріота України.