Психологи стверджують, що голос людини – це тембр звучання її душі. За його тональністю досвідчені фахівці можуть прочитати не лише характер співрозмовника, а й навіть передбачити його поведінку у нестандартних ситуаціях, коли час вимірюється власним життям.

Психологи стверджують, що голос людини – це тембр звучання її душі. За його тональністю досвідчені фахівці можуть прочитати не лише характер співрозмовника, а й навіть передбачити його поведінку у нестандартних ситуаціях, коли час вимірюється власним життям.

 

...Таких випробувань на долю Олени Каракай випало аж занадто багато. І було їх найбільше саме неочікуваних. Народившись у Ростовській області, рідною для неї стала Донеччина, куди за рік після появи доньки переїхали батьки. Тут безтурботно промайнуло її дитинство. У краю, овіяному продимленим запахом териконів вугільних шахт та з гірким присмаком повітря, що безперервно клубочилося з височенних труб металургійних заводів, розквітала Оленчина юність. Тут, де усе для неї стало таким близьким, добре знайомим, народжувалися її заповітні дівочі мрії.

Закінчивши школу, своїм майбутнім фахом вона обрала медицину. Склавши вступні іспити, стала навчатись у Макіївському медучилищі, де й зустріла своє перше кохання. Полонив її серце одногрупник, був із місцевих, донбаських.

Навідавшись до рідного села, Оленка заявила: «Мамо, я буду виходити заміж».

Украй здивована Тетяна Олександрівна тільки руками сплеснула: «Доню, що ти надумала?! Сама ще як дитина. А навчання?!» – аж зойкнула жінка.

Як тільки не умовляла вона свою кровинку, але остання стояла на своєму: «І заміж вийду, і навчання не кину!».

Мати гірко зітхнула: «Був би живим батько, а так...».

У 18 років Олена стала дружиною. Та омріяне нею перше кохання, не витримавши життєвих випробувань, стало для неї зрадливим. Тож при живому батькові своїх дітей довелося молодій жінці самотужки виховувати та ростити донечку Христину і сина Артура. Чим тільки могла молодому спеціалісту Амвросіївського пологового будинку Олені Каракай допомагала мама.

Швидко спливав час. І ніяких важливих змін у житті Олени Олексіївни не відбулося – свою роботу вона тісно поєднувала з турботами про підростаючих дітей та першими маминими хворобами. І так – з року в рік, ставши звичними, заповнювалися її жіночі будні. Аж поки одного дня знайомі офіцери не запропонували їй служити за контрактом у їхньому Донецькому прикордонному загоні. Була трохи здивована: як це вона і військова служба, але чомусь відразу погодилася.

Відтепер працювала у новому колективі. Навколо незнайомі люди, незвична для неї військова обстановка. Але у всьому відчувалася атмосфера людської приязні, професійної довіри та взаємоповаги. Служба серед «зелених кашкетів» Олені Олексіївні сподобалося. А коли вперше одягнула військовий однострій, щось призабуте дивно ворухнулося в душі жінки, ніби доля усміхалася їй назустріч. З тих пір служба з охорони кордону фельдшера Олени Каракай стала визначальною у її житті, підспудно готуючи жінку до нових і знову неочікуваних випробувань.

...Гібридна війна на сході країни влітку 2014­го все більше охоплювала територію індустріального Донбасу. Знахабнілі місцеві сепаратисти за підтримки росіян, отримуючи від останніх сучасне озброєння, уперто намагалися розширити «володіння» самопроголошених ЛНР і ДНР. Разом з військовослужбовцями силових структур української влади їм протистояли і воїни у зелених кашкетах. Утримувати свої бойові позиції доводилося під шаленими обстрілами бойовиків з реактивних установок, під смертельним завиванням ворожих мін і снарядів. Так «сепари» витісняли прикордонників із місць дислокації їхніх підрозділів.

ВПС «Амвросіївка», пункти пропуску «Успенка», «Довжанський» – гарячого літа 2014­го не зникали з телеекранів і шпальт газет, що висвітлювали події гібридної війни. Тут несли службу донецькі охоронці державного рубежу. І піддавалися нещадному масовому вогню ворога. Від нього горіло усе на землі, лишаючи на ній свої жертви – тіла загиблих і скалічених страшними ранами прикордонників. І тоді як янгол­-охоронець біля них з’являлася невисока фігура жінки у військовому однострої. Це була фельдшер Олена Каракай. Скільки своїх побратимів, знесилених від ран, винесла на своїх жіночих тендітних плечах з­під обстрілів, вона не рахувала. Відповіла одним словом – «багато».

 – А так, – каже вона, – діставшись на БМП з пораненими до нашого ВПС і коли не було лікаря, самій доводилося надавати їм першу допомогу: робити уколи, бинтувати та накладати гіпс.

Чим найбільше запам’яталися їй, фельдшеру, ті, пекельно гарячі, нестерпно важкі дні?

– Наші хлопці – герої, – з неприхованим смутком згадує Олена Олексіївна. – Одні з поранених, втративши свідомість, кликали маму, хтось раз­по­раз повторював жіноче ім’я, інші увесь час просили води. І жодного разу не бачила, щоб хтось заплакав від болю, а вони ж усі такі молоді. На таких мужніх – чиїхось суджених, майбутніх чоловіків – жінкам молитися треба.

– А як же Ваші діти, Ви думали про них, коли забираючи на свої плечі поранених, рятуючи їм життя, будь-­якої миті самі могли потрапити під кулю снайпера або підірватися на міні? – запитую свою співрозмовницю.

– Тоді про це не думалося, – відповіла вона. – У голові в такі хвилини б’ється лише одна думка: «Я маю дотягнути його до укриття, до бойової машини. Що б там не трапилося». І за якусь хвилину додає:

– А дітей своїх я дуже люблю.

Потім з неприхованою гордістю розповідає, що 15 червня у сімейному колі відзначили 18­річчя доньки Христини. А вона у мами розумниця – успішно навчається у Черкаському політехнікумі. Син Артур, закінчивши 9 класів, збирається вступати до військового ліцею. За хвилину­другу, якось загадково усміхнувшись, своїм дзвінким, ніби вмитим вранішньою росою голосом, жінка радісно зізнається:

– А ви знаєте, обоє: син і донька не тільки зовнішністю, а й своїм характером схожі на мене.

День 26 серпня минулого року у пам’яті Олени Олексіївни закарбувався назавжди. Опинившись в оточенні бойовиків і отримавши команду зверху, колона персоналу ВПС «Амвросіївка» на чолі з підполковником Володимиром Галицьким під покровом ночі залишила свої рубежі. Їм, образно кажучи, пощастило. Щохвилини ризикуючи життям і не потрапивши під обстріл бойовиків, «зеленим кашкетам» уранці наступного дня вдалося добратися до Маріуполя – місця дислокації управління їхнього Донецького прикордонного загону.

Нині старшина медичної служби Олена Каракай добросовісно, проявляючи у роботі розумну ініціативу, є членом високопрофесійного колективу медиків Оршанецького навчального центру.

– Вона у нас дуже шанована людина, – відгукується про свою колегу лікар Богдан Панківський. – Підтягнута, завжди у військовому однострої, Олена Олексіївна усім своїм людським «я» стверджує: її життєва доля в службі з охорони державного кордону, серед військових у зелених кашкетах, які стали для неї рідними, такими близькими.

А вона мріє про щастя своїх дітей, про власну затишну домівку. Адже усе надбане до цього залишилося там, в Амвросіївському районі Донеччини, що потерпає від тимчасової окупації новоявлених «господарів».

Спілкуючись з нею, вслухаючись у дзвінкий, як гірський струмочок, голос Олени Олексіївни, мимоволі відчуваєш: душа жінки переповнена найбільшим багатством – радістю життя, його невимірною цінністю, а значить і готовністю завжди відстоювати її.

Така вона – красива і мужня жінка­прикордонниця, учасник бойових дій в АТО, старшина медичної служби Олена Каракай.